Томас Манн - Сповідь афериста Фелікса Круля

дзеркалами одномісному купе першого класу норд-зюйд-експреса; приємно було у відмінно випрасуваному костюмі з англійської фланелі та в лакованих черевиках зі світлими гетрами, закинувши нога за ногу, розташуватися на сірому плюшевому дивані й, притулившись головою до мереживних анти макассарів[168] на його зручній спинці, дивитися у вікно. Свою туго набиту каютну валізу я здав у багаж, моя ручна поклажа з телячої й крокодилячої шкіри з монограмами «Л. д. В.» і дев’ятизубчастою короною лежали в сітці у мене над головою.

Жодне заняття, навіть читання були мені не потрібні.

Сидіти й бути тим, ким я був, — хіба можна придумати щось краще? Лірична млявість опанувала моєю душею, але не правий буде той, хто подумає, ніби цей щасливий стан був викликаний виключно або переважно тим, що я став настільки знатною персоною. Ні, зміна та оновлення мого поношеного «я», можливість скинути з себе обридлу мені оболонку й влізти в нову — ось що переповнювало мене щастям. І тут мені спало на думку, що така зміна буття не тільки чудодійно освіжає, але ще й дарує мені радісне забуття, адже тепер я мав вигнати з пам'яті всі спогади, пов'язані з життям, яким я більше не жив. Сидячи тут, я вже не мав на них права, й, правду кажучи, то була невелика втрата. Мої спогади? Ні, ні, зовсім не втрата того, що вони вже не мої. Важкувато тільки, мабуть, замінити їх тими, які мені зараз личили, бо цим останнім бракувало точности. Дивне відчуття ослаблої, я б навіть сказав, спорожнілої пам'яті охопило мене в моєму розкішному куточку. Я виявив, що нічого не знаю про себе, крім того, що моє дитинство пройшло в Люксембурзькому замку, й лише два три імені, на кшталт Ридикюля й Мініми, надавали певної реальности моєму новому минулому.

Ба більше: аби уявити собі замок, в стінах якого я виріс, мені треба було закликати на допомогу зображення англійських замків на порцелянових тарілках, з яких колись, за часів мого низинного існування, я зчищав залишки, а це вже схоже на неприпустиме вторгнення відкинутих спогадів у ті, які відтепер мені личили.

Ось такі думки й міркування, роїлися в мозкові мрійника під квапливий ритмічний стукіт потяга, й, треба сказати, думки, аж ніяк не неприємні. Навпаки, мені здавалося, що ця внутрішня порожнеча, ця розпливчаста невизначеність спогадів зі своєю меланхолією найкращим чином поєднується з моїм високим суспільним становищем, і я навіть був задоволений, що все це знаходить своє відображення в моєму погляді — задумливо-мрійливому, злегка журливому погляді аристократа, який може дозволити собі щось не пам’ятати.

Потяг рушив з паризького вокзалу о шостій вечора. Коли сутінки згустились і в вагоні спалахнуло світло, моє купе здалося мені ще елеґантнішим. Кондуктор, людина вже в літах, тихенько постукавши, спитав дозволу ввійти і, отримавши його, шанобливо приклав руку до кашкета; повертаючи квиток, він знову відкозиряв. Цьому славному чоловікові, на обличчі якого були написані чесність і добропорядність, при виконанні своїх обов'язків доводилося стикатися з представниками різних верств суспільства, в тому числі з підозрілими елементами, і зараз йому було приємно вітати в моєму обличчі вихованого аристократа, самий вигляд якого ошляхетнює. І справді, цьому кондукторові вже не потрібно було турбуватися про мою долю, коли я перестану бути його пасажиром. Цього разу я замість співчутливих розпитувань про його сімейний стан тільки прихильно йому посміхнувся й кивнув зверху вниз; а він, як людина консервативних поглядів, від такої милости, очевидно, сповнився відданости, що межує з готовністю захищати мене власними грудьми.

Офіціант, який розносив квиточки на обід у вагон ресторані, теж дав знати про себе делікатним стуком у двері. Я взяв у нього номерок, і оскільки незабаром уже задзвонив ґонг, що сповіщав початок обіду, я, аби трохи збадьоритися, вийняв із сітки свій несесер, в якому виблискувало найрізноманітніше дорожне причандалля, поправив краватку перед дзеркалом і пішов по вагонах до ресторану, де метрдотель коректним і гостинним жестом негайно підсунув мені стільця.

За цим же столиком сидів перед закусками немолодий пан витонченої статури, трохи старомодно вдягнений (я пригадую, що на ньому, здається, був високий стоячий комірець), з шпакуватою борідкою, який у відповідь на моє чемне «добрий вечір» підняв на мене свої зірчасті очі. У чому була ця «зірчастість», сказати не берусь. Можливо, його очі були особливо ясні, особливо м’які, променисті? Безперечно, але хіба тому я назвав його погляд «зірчастим»? Адже коли ми говоримо, наприклад, про райдужну оболонку ока — це звучить звично і є позначенням фізіологічним, сказати ж, що у людини райдужний погляд, — вже оцінка її моральної своєрідности; так було і з його зірчастими очима. Їхній погляд відірвався від мене не відразу; він пильно стежив за тим, як я сідав, і тримав у полоні мій погляд, спочатку, власне, не виражав нічого, крім добродушної серйозности, але невдовзі у ньому зблиснула якась схвальна, точніше заохочуюча посмішка, що супроводжувалася легкою усміхненістю рота над борідкою. Літній пан відповів на моє вітання з великим запізненням, коли я вже сів і взявся за меню. Вийшло так, ніби я нехтував цією необхідною чемністю, а зореокий повчально випередив мене. Тому я мимоволі повторив:

- Bonsoir, monsieur.[169]

І він доповнив свій погляд словами:

- Бажаю вам приємного апетиту. Ще й додав: — Зрештою, ваша молодість незаперечно свідчить про його наявність.

Розмірковуючи про те, що людина із зірчастими очима може дозволити собі розкіш поводитися трохи незвичайно, я відповів йому усмішкою й легким нахилом голови, хоча моя увага в цю мить уже зосередилася на сардинах і салаті, які мені подали. Мені хотілося пити, тож я замовив пляшку єлю, і мій сивобородий візаві, не переймаючись можливим закидом про непрошене втручання, знову висловив мені своє схвалення.

- Дуже розумно, — сказав він. — Дуже розумно пити увечері міцне пиво. Пиво заспокоює й допомагає заснути, тоді як вино зазвичай діє збудливо й розганяє сон, окрім тих випадків, коли вже дуже сильно нап'єшся.

- Це зовсім не мій смак!

- Я так і думав. Загалом, нам ніщо не завадить за бажанням продовжити свій нічний відпочинок. У Лісабоні ми будемо тільки близько полудня. Чи ви їдете не до кінця?

- Ні, я їду до Лісабона. Досить довгий шлях.

- Напевне, ви вперше здійснюєте таку довгу подорож?

- Відстань від Парижа до Лісабона, — сказав я, ухиляючись від прямої відповіді, — то мізерія в порівнянні з тим, яку відстань я маю здолати.

- Ти диви, — вигукнув він жартівливо, роблячи вигляд,