Джон Роберт Фаулз - Колекціонер

чи два все буде гаразд, лікар і М, мабуть, розмовлятимуть, а потім… я знаю, що він скаже, він скаже, що вона має лягти в лікарню, що я не можу як слід її доглядати. А тоді я подумав, що, може, найму їй якусь доглядачку, але та довго буде докопуватися, що сталося, — тітка Енні завжди каже, що отакі доглядачки — то найгірші нишпорки, вона не терпить таких, і я теж не можу. І тут вийшов лікар викликати наступного, він був високий і вусатий, і покликав: «Наступний!» — таким голосом, ніби всі ці хворі йому до смерті надокучили. Я маю на увазі, що він був справді роздратований, не думаю, що це все моя уява, я бачив, як одна жінка, коли він прийшов, зробила невдоволену гримасу до сусідки.

Він вийшов знову, і я побачив, що він — типовий офіцер, такий нікому не співчуває, просто наказує, і коли ти не його класу, то всіх таких він вважає за ніщо.

На довершення всього того та стара знову на мене витріщилась, і мене просто в жар кинуло; я не спав цілу ніч і був, напевне, геть вимотаний. У кожному разі, я не витримав. Тож я розвернувся, вийшов і сів у фургон.

Річ у тому, що я бачив усіх тих людей. Завдяки їм я побачив, що не хочу жити ні з ким у світі, окрім Міранди. Від цього мені всі оті були огидні.

Тоді я пішов до аптеки і попросив чого-небудь проти дуже важкого грипу. Раніше я в цій аптеці не був, на щастя, там більше нікого не було, тож моя легенда спрацювала. Я пояснив, що в мене є дуже особливий друг (він не вірить лікарям), і у нього жахливий грип, може, й запалення легенів, і треба йому непомітно дати якісь ліки. Ну дівчина й дала мені щось таке, що я брав раніше, а я наполягав, що тут треба щось таке, як пеніцилін, а вона відповіла, що продає його лише за рецептом. На жаль, тієї миті прийшов начальник, вона підійшла до нього, а той сказав, що я повинен звернутися до лікаря і все йому пояснити. Я пообіцяв, що заплачу скільки завгодно, але він похитав головою і відмовив, мовляв це протизаконно. Тоді він став питати, де той друг мешкає, і я пішов, доки він не почав далі допитуватись. Я сходив ще у дві аптеки, взяв щось таке, що мені змогли продати, якісь інші ліки.

Тоді я поїхав назад. Ледве вів машину, такий був утомлений.

Звичайно, я одразу спустився до неї, і вона лежала там і важко дихала. Щойно вона мене побачила, як почала говорити, спитала, чи бачив я Луїзу (ніколи про неї не чув), — на щастя, вона не дочекалася відповіді, а повела мову про якогось сучасного художника, а тоді сказала, що хоче пити. Це не була притомна мова, здавалося, вона весь час перескакує з одного на інше. Ну от, я дав їй попити, вона трохи полежала і раптом наполовину стала нормальною (з розумової точки зору), бо сказала: «А коли прийде тато, ти був у нього?»

Я збрехав, то, як то кажуть, була брехня во спасіння, що він скоро прийде. Вона попросила вмити її, а потім сказала, що він має побачити оте, що вона відкашляла. Я кажу: «Вона сказала», але насправді вона говорила пошепки.

Вона прошепотіла:

— Коли б я могла заснути!

— То все лихоманка, — заспокоїв її я, і вона кивнула, вона якийсь час цілком розуміла, що я їй кажу, але ніхто б у це не повірив. Я знову вирішив поїхати до Льюїса по лікаря. Я зводив її за ширму, вона була така ослаблена, то я розумів, що вона не втече, і вирішив піти нагору, подрімати години зо дві, а потім занести її нагору, поїхати до Льюїса і привезти іншого лікаря.

Не знаю, як це сталося. Я завжди встаю за будильником; мабуть, я дістав до нього вві сні й вимкнув, не пам’ятаю взагалі, щоб прокидався. У кожному разі, я встав не о пів на першу, а о четвертій. Звичайно, я побіг униз подивитися, що там. Вона стягла із себе весь одяг вище пояса, але, на щастя, було достатньо тепло. Не знаю, чи це мало якесь значення, у неї була жахлива лихоманка, і вона мене не впізнала, і, коли я поніс її нагору, вона намагалася кричати й боротися, але в неї не було на це сил. Кашель припинив її крики і змусив зрозуміти, де вона і що робиться. Мені непросто було занести її нагору, але я зміг покласти її в ліжко у вільній кімнаті (я її перед тим прогрів), і там вона, здається, почувалася щасливішою. Вона мовчала, але від прохолодного повітря знову відкашляла, і обличчя в неї зробилося дивного синюватого кольору. Я сказав, що лікар уже їде, і вона, здається, зрозуміла.

Я трохи посидів із нею, подивився, чи все в неї буде гаразд, я боявся, що їй стане сили підійти до вікна і привернути увагу яких-небудь перехожих. Я розумів, що насправді вона не зможе, але, здається, шукав причин не їхати. Кілька разів я підходив до відчинених дверей, вона лежала там у темряві, я чув її дихання, інколи вона щось бурмотіла, один раз мене покликала, і я підійшов і постояв біля неї, але вона тільки повторювала: «Лікар, де лікар?…», а я відказував: «Він їде, не хвилюйся», — і витер їй обличчя, вона без упину пітніла. Не знаю, чого я тоді не поїхав, але я не міг, не міг залишити її, не знаючи, що з нею, не міг прийняти саму думку, що не зможу її бачити, коли захочу. Неначе я заново в неї закохався. А інша річ — усі ці дні я гадав, що вона через певний час одужає, я їй буду потрібен, усе буде добре, коли вона перейде через кризу.

Я чомусь думав і про те, що допоможе й нова кімната. Що вона щось змінить.

Це нагадувало те, як я вивозив Мейбл у візку надвір. Я завжди знаходив десятки причин відкласти цю справу. Тітка Енні завжди казала: «Радій, що ногами ворушиш і можеш її катати» (вони знали, що я не любив, коли люди бачили, як я штовхаю її візок). Але це моя натура, я такий вдався. Нічого не можу вдіяти.

Час минав, настала вже, мабуть, північ, а то