Джорджіна Говелл - Королева пустелі

вистачить, якщо Ібрагім нас відпустить. Завтра ввечері у нас з ним призначена зустріч. Попереду тривожний день».

У Ґертрудиній складній ситуації був один промінчик надії — Алі. Його дядечки, які тоді саме гостювали в Хаїлі, були шейхами племені Аназех. Для Рашидів це були важливі союзники, оскільки Рашиди сподівалися, що ті допоможуть їм захопити місто Джоф, куди й прямував емір. Алі сказав, що його дядечки вже вели перемовини щодо Ґертруди і дуже засуджували таке нетактовне ставлення Ібрагіма щодо її акредитива. А ще, як сказав Алі, його дядечки між собою називають Фатіму kelheb — сукою.

Нарешті прийшов час зустрічі, Ґертруда сіла на ту саму кобилу й удруге поїхала на надзвичайно важливу зустріч з Ібрагімом. Надворі здійнявся гарячий вітер. Сухий пісок кружляв на подвір’ї, а його колючі дрібки жалили обличчя. Цього разу Ґертруду провели вже в меншу кімнату, де вона якийсь час чекала на Ібрагіма. Вона знову принесла з собою подарунки, і щойно вони привіталися, мандрівниця сказала, що хоче, щоб він залишив їх у себе. Ґертруда знову торкнулася теми грошей, однак цього разу була відвертою. Вона сказала, що більше не залишиться в Хаїлі. Відрахування її грошей сильно утруднило її становище, тож тепер вона мусить попросити надати їй рафіка, який вирушив би разом з нею у наступний етап подорожі. Ібрагім ввічливо посміхнувся й запевнив, що готовий надати їй рафіка. Лише його очі постійно ухилялися від пильного погляду Ґертруди, тож вона була не впевнена у щирості сказаного. Тієї ночі, записуючи свої думки в щоденнику для Діка, вона вперше в житті була настільки близькою до визнання страху й, будучи непохитним атеїстом, закінчила свого листа молитвою про безпеку:

«Цілу ніч я прокручувала в голові плани втечі на випадок, якщо щось піде не так... у духовному сенсі це місце пахне кров’ю... у всіх розповідях навколо табірного багаття фігурує вбивство, і повітря тут теж просочене вбивством. А коли ти з дня у день сидиш у цих високих глиняних стінах, це починає позначатися на нервах. Дякувати Богу, мої нерви не дуже чутливі... І, Боже, я прошу тебе! Благаю, Боже, тільки б усе було добре».

Наступного ранку, це було 3 березня, найгірші побоювання Ґертруди справдилися й перед нею постав «рабський брат», приставлений до неї Саїдом. Прекрасно вбраний, він прийшов у супроводі своїх особистих слуг і повторив інформацію, яку вона вже чула: що пані нікуди не може їхати і що вони не можуть дати їй грошей, поки вісник не принесе від еміра дозвіл. Це було першим підтвердження того, що в Хаїлі Ґертруду, по суті, тримають під вартою. Вона перевела подих, розвернулася й побігла пандусом униз на подвір’я. За мить Ґертруда повернулася з Мохаммедом та Алі й попросила Саїда дослівно повторити все, що він перед цим сказав.

Отже, Рашидів не хвилювали інтереси Ґертруди. Вона приїхала в їхнє місто у найневдаліший час. Цього вона зовсім не знала — та Ібрагім і сам не знав — саме в той час емір, шістнадцятирічний глава сім’ї, планував убити брата Ібрагіма, Заміла Ібн Субхана. Заміл був еміровим регентом, радником і рідним дядьком, супроводжував його в пустелі, очолював армію їхнього племені. Він переконував еміра укласти мир з Ібн Саудом. Однак юний правитель жадав самовладдя. Трохи згодом на одному з пустельних постів під назвою Абу Гар емір накаже своєму рабові пристрелити регента в спину. Щойно Замір упаде на землю, усі його брати та раби теж будуть убиті. Казали, що емір зі своїми поплічниками проїхав повз криваву сцену і навіть не озирнувся. Найімовірніше, Ібрагім чудово усвідомлював, що його сім’я потрапила в немилість еміра, і тому не хотів провокувати його, даючи Ґертруді гроші чи беручи на себе відповідальність за її від’їзд.

А тим часом Туркіє дотрималася своєї обіцянки познайомити Ґертруду з королівським гаремом. Муді, матір еміра, надіслала Ґертруді запрошення зі словами прийти до неї одного вечора з настанням темряви. Ґертруду дуже сильно цікавило те місце, яке так часто ілюстрували східні художники та нью-йоркські карикатуристи, з його розкішними красунями, які лежали на подушках і яким прислужували невільники та євнухи. Побачивши Муді, Ґертруда була надзвичайно вражена. Незважаючи на те, що вона встигла побувати дружиною трьох емірів по черзі, вона досі була дуже молодою. Ґертруда описала її дуже гарною та чарівною, а також розумною й відкритою:

«Мені вдалося провести дві години, точнісінько як побувати у світі збірки оповідань „Тисяча й одна ніч”, разом із жінками з королівського гарему. Здається, на Землі залишилося дуже мало місць, де можна побачити справжню культуру Сходу, що існувало віками. Так от, Хаїль — це одне з таких місць. Саме тут знаходилися всі ці жінки — закутані в індійську парчу, обвішані прикрасами, обслужені рабами. Ці жінки переходять з рук в руки — їх отримує переможець... лише подумайте! Руки цього переможця червоні від крові їхніх чоловіків та дітей. Якщо чесно, я досі цього не можу збагнути».

Ґертруда цікавила Муді не менше. Дві жінки захоплено дивилися одна на одну, вбачаючи в особі іншої цілком нове, невідоме раніше явище. Обидві жінки жадали пояснень, були переповнені запитаннями, їхня бесіда ставала все жвавішою, а тимчасом решта жінок гарему зачаровано спостерігали, захоплені як Ґертрудиною зовнішністю — її блідою шкірою, зеленими очима, рудим, нефарбованим хною волоссям, мереживною сукнею, черевиками на ґудзичках, — так і її невідомою арабкам чоловічою свободою. Перед ними сиділа жінка, яка, очевидно, жила життям шейха та воїна. Ґертруда розповіла про своє нинішнє скрутне становище; Муді, яка сама ніколи не була незалежною, розуміла, що мандрівниця потрапила до пастки, наче дикий птах, якого посадили в клітку. Дві години минули як одна мить. Вони востаннє подивилися одна на одну, і настав час прощатися.

Станом на 6 березня Ґертруда перебувала під домашнім арештом уже одинадцять днів. Не було сенсу приховувати це від себе. Без дозволу залишити місто і без рафіка, який би гарантував її безпеку, — вона була справжнім в’язнем. Усі її запаси добігли кінця. Ґертруда сиділа, прикушуючи від хвилювання губи, і в піввуха слухала розмову Туркіє та доглядачки дому, які скаржилися на ціну рабинь: «Раніше за 200 іспанських реалів можна було придбати хорошу дівчину, — невдоволено заявила Лулуа, — а нині й за 500 не купиш!». І тут до кімнати зайшов вісник і приніс ще одне королівське запрошення; цього разу Ґертруду кликали навідати кузенів еміра; зустріч мала відбутися того самого дня в їхньому саду — за денного