Яцек Денель - Ляля

це про Маргариту, Перлину, яка лежить на дні океану вглибині драконового тілиська; читаю й віднаходжу там те, що я знав завжди, так само, як відомо це кожному з нас, що всі ми сини й доньки Царя.

* * *

Культура — це розумне повторювання. Фолкнер і гностики розповіли мені ще раз те, чого я навчився з оповідей про Лисів. Та із часом я помітив, що над грядкою полуниць, за вечірнім зрізанням квітів поміж комариних хмар, на шезлонгу в саду, бабуся мимохідь повторювала слова великих. Поступово я усвідомлював, що коли вона розповідала мені про божевільного данського принца й про те, як Фетида купала Ахілла в Стіксі, коли казала: «Бог буває або добрим, або всемогутнім», чи «Я мислю, отже, існую», коли захищала Юду й сперечалася з Богом, то від неї до мене линули ті вічні рядки, з яких постала Європа.

Часом навіть називала джерела, які цитувала.

— Хто це сказав? — гукала вона мені з протилежного кінця саду, зрізуючи квітучий бузок. — Ну? Як це, хто? Картезій, тобто Декарт.

Останні слова із придихом, обуренням, мовляв, як можна не знати цього в сім років.

— Паскаль, ось так пишеться: Паскаль.

Або гукає з ванної; там фен, тут радіо:

— Що це було?

— Andante cantabile.

— Яке Andante cantabile? Як це Andante cantabile? Це ж не назва твору, а означення темпу частини. Andante, повільно, від ходіння. Є ще largo, тобто ще повільніше, а є allegro, тобто швидко, presto, теж швидко, іще соп brio, жваво... що там іще... a, con tutta la forza — щосили.

Або:

— ... як у Мопассана, повії — це єдині порядні жінки. Яцусю, — турботливо, — а ти вже читав Мопассана? Може, це й невідповідне для твого віку, та я, коли мені було дванадцять, витягла з батькової бібліотеки «Прощавай» і прочитала з палаючим обличчям, бо там були такі описи, що вона обхопила його жагучими ногами і таке інше, тоді це вважали вершиною розпусти; батько, як довідався, йому волосся стало дуба, ну, стало б, якби він не був голомозим. Та якось особливо мені це не зашкодило. Зате він мудро зауважив, що тепер я можу читати все. А знаєш, що Геля Бертц...

— Яка Геля Бертц? — несміливо запитав я, бо хоч мені й виповнилося дванадцять, але «Прощавай» я ще не читав.

— Як це яка? Це та жінка-вамп, що в неї закоханий Атаназій... це та Геля Бертц чи Белла Гертц, вона справді існувала й справді була єврейкою, неймовірно вродливою й цікавою, мала псевдонім Чайка, а її чоловіка через те прозвали Чайником. Вони дуже кумедно разом виглядали, бо він був низенький і смішно посмикувався, коли вони танцювали... після війни я навіть з нею познайомилася, потім робила про неї якусь радіопередачу... вона вже була підстаркуватою, розповніла, розпливлася, як стара Єндрусик, схожий тип, та попри все залишилася незвичайною жінкою. Уяви лишень, крихітна квартирка, дві кімнатки, від підлоги до стелі фотографії, картини, сувеніри, малюнки Віткаци або й ні, дива небачені. Я там навіть із твоєю мамою була. Їй там страшенно подобалося, але Чайки вона трішки боялася. Усе-таки вамп — це вамп.

І так далі, і так далі, і так далі.

Тоді надійшла черга Шекспіра, Епікура, Гомера. Часами їхні слова були гарними, часами нудними. Але то була моя стихія.

* * *

Саме тоді, із пієтетом перекладаючи нові сторінки «Золотої легенди», я збагнув у раптовому спалаху дитячої мудрості — яка й донині є моєю єдиною мудрістю — що агіографи помилялися. Помилялося це працелюбне й недовірливе плем’я, яке між малиновими й самшитово-зеленими акантами, між чотирма крилатими страховиськами й мавпами, що коверзували на берегах манускрипту, заповнювало нові й нові рядки атраментом, чорним мов сутани і, рідше суриком, призначеним для ініціалів і жорстоко катованих мучеників. Помилялися ці сховані за каптурами похмурі детективи Божою милістю, ці шпигуни Провидіння, що ставили один під одним тисячі сплетінь чорних літер, чорних слів, чорних речень.

Чудеса їм являлися як щось надзвичайне — як величезні тропічні метелики, що миготіли між сторінками світу, метелики тендітні й прекрасні, яких треба обережно, обережно, щоб не поламати крилець і не стерти веселкового пилу, присипляти солодкуватим ефіром схоластик і цитат із вчених трактатів, а тоді зачиняти їх іп saecula saeculorum в інкрустованих перлинами, окутих золотом релікваріях священних кодексів. І бігали вони луками історії в розвіяних шатах, втираючи піт із тонзур, бігали з білими сачками догматів і силогізмів, полюючи на найкращі екземпляри.

Дехто в пошуках найрідкісніших трофеїв подався аж за океан; одні з’юрмившись на маленьких човниках, що кидали їх з однієї хвилі на іншу, дісталися далеких континентів, що пахли пижмом і касією. Інші назавжди щезли у вирі й століттями снували дном океанів у гонитві за фантасмагорією підводних метеликів, доки час і вода не роз’їли їх дощенту. Іще хтось збожеволів. Через багато років, відпочиваючи в келії рідного монастиря, овіяні рештками ароматів, приховуючи в складках сутани сороміцькі татуювання на плечах і моряцьких грудях, вони обертали в замку ключа, а виламану цеглину — у мурі, і цілі ночі проводили, насолоджуючись своїми колекціями дивовиж. Обстукуючи скляні вітрини, винюхуючи на крильцях і ніжках запах нафталіну й камфори, оті агіографи, нещасливі жертви власної літописної манії, назавжди більшою мірою зоставалися власністю нагромаджених ними дивовиж, аніж ті — їхньою власністю.

Гортаючи «Золоту легенду», під масненьким шаром святенництва й літописної сумлінності я відчував суворий аскетичний кістяк — нездоланну манію відшукування того, чого людина може домогтися дивовижним чином. Для мене все ж дивовижність була тоді — і, мабуть, продовжує таки залишатися — очевидною природою світу.

Пізніми літніми вечорами, коли сонце заходило над галявиною за парканом, м’яко ковзаючи верховіттями лісу, і роси от-от мали впасти на темно-зелену траву, траву соковиту й упевнену у своїй темніючій зелені, я слухняно відносив додому бабусин шезлонг, столика, відерця з олівцями, нарешті, якийсь поліптих з неодмінною пределлою і верхівкою, що трималися на чесному слові, приклеєні скотчем — тоді я знаходив час подумати, бо протягом усього дня мені здавалося, що час поспішає, вислизаючи трішки зарано. Тоді, у теплому світлі ламп (затінених абажурами з перекинутих солом’яних кошиків) я міркував про дивовижність цілого світу; а коли влягався спати, з головою, обважнілою від наближення сну, я вже сумував за наступним днем. Бо знав, що він буде неповторним.

* * *

Бо ж стільки всього діялося! Минали місяці й квартали, Різдво