Ольга Токарчук - Бігуни

походження, точка виходу, остаточна ціль. Виявляється, я тут сто п’ятдесят шоста. Переді мною тут були норвежці, ірландці, американці, двоє корейців, австралійці, багато німців, швейцарці і навіть — ось, прошу! — словаки. Потім мій погляд зупиняється на одному прізвищі: Шимон Поляковський, Свєбодзін, Польща. Дивлюся на цей зроблений нашвидкуруч запис, ніби загіпнотизована. Вголос вимовляю цю назву — Свєбодзін, — і мені починає здаватися, ніби все навколо — океан, юки й стрімка стежина — накриті шелесткою матовою плівкою. Ця смішна складна назва, якій опирається ледачий язик, це пом’якшене перверсійне «с», яке відразу пробуджує невиразні відчуття, щось схоже на прохолоду церати, застеленої на обідньому столі, кошик щойно зірваних помідорів з грядки, запах вихлопів «юнкерса». Реальний лише Свєбодзін, усе решта — уява. Протягом усіх наступних днів він висить над океаном, як велетенська фата-морґана. Я ніколи не була в тому містечку, але невиразно бачу його вулички, автобусну зупинку, м’ясну крамницю, вежу костелу. Вночі мене накриває хвиля туги, неприємної, наче спазм кишок, і в напівсні бачу чужі вуста, які, витягуючись, укладаються в те чудернацьке «свє...».

Куніцький. Земля

Літо зачинилося за Куніцьким, захряснулося. Куніцький розпаковується, облаштовується, замінює сандалі на капці, шорти — на довгі штани, гострить олівці на письмовому столі, впорядковує рахунки. Минуле перестає існувати, перетворюється на обрізки життя — немає за чим шкодувати. Те, що він відчуває, — то, певно, якийсь фантомний, нереальний біль, біль кожної надщербленої, неповної форми, яка природно тужить за цілістю. Інакше це неможливо пояснити.

Останнім часом він не може спати. Точніше, засинає звечора, просто падаючи від утоми, але вже близько третьої-четвертої ранку прокидається — як багато років тому, після повені. Але тоді було зрозуміло, звідки те безсоння, — він злякався катаклізму. Тепер же ніякої катастрофи не було. Є лише діра, лакуна. Куніцький знає, що її можна було б залатати словами. Якби йому вдалося знайти потрібну кількість мудрих і доречних слів на пояснення того, що сталося, діру можна було б заткати, від неї не лишилося б сліду і він знову спав би до восьмої. Іноді, зрідка, йому здається, ніби він чує в голові якийсь голос, одне чи два пронизливо вимовлені слова. Ці слова відірвані і від безсонної ночі, і від клопітного дня. Щось там іскрить у нейронах, мерехтять якісь імпульси. Чи не так відбувається мислення?

Це вже готові примари, які стоять біля брам розуму, фабричний одяг. Вони зовсім не страшні, це не біблійний потоп, тут не відбуваються дантівські сцени. Це просто страхітлива непозбутність води, її всепроникність. Нею просякають стіни цього помешкання. Куніцький вивчає пальцем розм’яклий хворий тиньк, волога фарба залишає слід на пучці. Плями утворюють на стіні мапи не відомих йому безіменних країн. Краплі просочуються крізь віконні рами, підмивають килим. Досить забити цвях у стіну, щоби бризнула цівка води. Відчиняєш шухляду, а там хлюпотить. Підніми камінь, і там буду я, — шепоче вода. Цілі потоки ллються на клавіатури комп’ютерів, під водою гаснуть екрани. Куніцький вибігає з будинку і бачить, що вода накрила пісочниці й грядки, перестали існувати низькі живоплоти. Він бреде по кісточки у воді до авта, ще спробує виїхати ним кудись на пагорби, але марно. Виявиться, що вони у пастці. Оточені.

Радій, що все закінчилося, — каже він до себе, йдучи в темряві до ванної. Певно, що радію, — відповідає сам собі. Але ніякої радості нема. Він лягає назад у нагріту постіль і лежить із розплющеними очима до самого ранку. Його ноги неспокійні, вони весь час кудись ідуть, самовільно вирушають у якусь нереальну прогулянку по хвилях ковдри, сверблять ізсередини. Часами він западає в коротку дрімоту і прокидається від власного похропування. Лежить і бачить, як за вікнами розвиднюється, чує галас сміттярів і гул перших автобусів; з депо виїжджають трамваї. Над ранок рушає ліфт, чути його розпачливі зойки, лемент істоти, замкненої у двовимірному світі, лише вгору і вниз, ніколи — навскоси чи вбік. Світ рухається вперед із цією роззявленою дірою, скалічений. Шкутильгає.

Куніцький шкутильгає разом із ним до ванної, потім п’є каву навстоячки, біля буфету в кухні. Будить дружину. Сонна, вона мовчки зникає у ванній.

Він знайшов-таки користь у своєму безсонні: не сплячи, наслухає, що вона говорить крізь сон. Так з людини вихоплюються найглибші таємниці. Вилітають з уст, як цівки диму, і миттю розвіюються, їх треба зловити біля самих губів. Тож він думає й наслухує. Вона спить тихо, на животі, її подиху майже не чути, подеколи зітхне, але зітхання — то не слова. Коли вона перевертається з боку на бік, її рука мимохіть шукає іншого тіла, намагається його обійняти, нога мандрує до його стегна. Він на мить торопіє — що б це мало значити? Але нічого, це мимовільний рух. Він їй дозволяє.

Нібито нічого не змінилося, хіба що її волосся дещо споловіло від сонця, і на носі додалося кілька веснянок. Але коли він її торкнувся, коли провів долонею по її оголеній спині, йому здалося, ніби він зробив якесь відкриття. Тепер уже й сам не знає, яке. Її шкіра опирається, тепер вона твердіша, щільніша, наче брезент.

Він лякається подальших пошуків, відсмикує руку. В напівсні йому мариться, ніби його долоня натрапляє на якусь невідому територію, щось, чого він не відкрив за сім років шлюбу, щось соромітне, якусь познаку, кущик волосся, риб’ячу луску, пташиний пух, нетипову структуру, аномалію.

Тому він відсувається на край ліжка і дивиться на обрис, який є його дружиною. У слабкому світлі електричних вогнів, яке плине з вікна, її обличчя здається лише невиразною плямою. Він засинає, дивлячись на цю пляму, а коли прокидається, у спальні вже ясніє. Металеве сяйво світанку спопеляє кольори. Якусь мить його прошиває відчуття, ніби вона померла, ніби він дивиться на її труп, на порожнє всохле тіло, з якого давно вивітрилася душа. Йому не страшно, лише дивно, і він, аби прогнати те відчуття, швидко торкається її щоки. Вона зітхає і повертається до нього, кладе руку йому на груди. Душа знову в тілі. Відтепер її подих рівний, але він боїться ворухнутися. Чекає, поки будильник визволить його з цієї незручної ситуації.

Його бентежить власна бездіяльність. Може, варто занотовувати всі ці зміни, щоб нічого не проґавити? Нишком устати, випірнути з постелі, сісти за кухонний стіл, розкреслити аркуш паперу навпіл і написати: «давніше», «тепер». Що занотувати? Шорсткіша шкіра — може, просто старіння, може, сонячні промені. Футболка замість піжами? Можливо, батареї гріють сильніше, ніж колись. Запах?