Yuleesi - Стражі Дзеркала , Yuleesi

-Ви всі, звичайно, знаєте легенду про Короля та Стражницю, – почав він.

Стражі, наче за командою, закивали головами.

-А знаєте, чому серця називаються вогненними?

-Знову злагоджені рухи голови, цього разу – заперечні, збоку вбік.

-То слухайте, – промовив Наставник, вдивляючись у дорогу.

Колись, давно-давно, ще коли по землі вільно бродили феї, а демони сиділи глибоко в пеклі, коли дракони не були рідкістю, а русалки співали свої серенади… Словом, одного чудового ранку на світ народилося кохання.

Воно з’явилося легко, наче змах крила метелика, у мить, коли світанок першим промінням сонця торкався землі, і трави прокидалися від його теплих дотиків.

Вода раптом вкрилася брижами, заяскріла, і з озера на землю ступила русалка…

-Пробачте, Наставнику, – вихопився Севен, – але русалки не можуть ходити. У них же хвости…

-От якби дехто відвідував Демонологію, а не довгоногих героїнь анекдотів, то й про русалок знав би куди більше, – муркнув голос Рубі. – Продовжуйте, Наставнику.

Кормак видусив крізь зуби щось на зразок «Телепні», проте продовжив:

-Русалка була прекрасною, наче сонячний літній день. Довге руде волосся, золотисті очі, словом, краса неймовірна. Звали цю Русалку Ітенсель.

Вона ступила на землю так тихо, як світанок настає на зміну довгої ночі. Легко торкаючись ногами берега, вона задумливо пройшла вглиб нього. Тихо шелестів очерет, шовковистим леготом озивалась трава, ласкаво шумів вітер, колишучи вітами дерев.

Ітенсель посміхалася, торкаючись руками лілій, які де-не-де росли навколо озера. Русалка наспівувала тихеньку пісню, а квіти, до яких торкнулися її руки, починали яскріти і переливатися дивовижними барвами.

Продовжуючи усміхатись, Ітенсель підійшла до дерева, чиї гілки нависали над плесом. Торкнулася листя, погладила віття, а тоді… Її рука наткнулась на чиїсь прохолодні пальці.

-Хто тут? – високий голос русалки злякано вигнувся дугою і ляснув над плесом сяйливим слідом.

-Не лякайся, – інший голос, тихий, майже безтілесний, сплівся з її власним.

Із-за дерева, обережно ступаючи, вийшов білявий юнак.

Великі блакитні очі та гостренькі вуха видавали його сутність: до русалки наближався ельф.

-Не бійся, – повторив своє прохання юнак. – Я не заподію тобі лиха.

-Як тебе звуть, сину Лісу? – у голосі русалки не було страху. Була цікавість і ще щось, невловиме і ледь помітне бриніло на межі слуху.

-Містраль до твоїх послуг, дочко Води…

-Ітенсель. Зви мене Ітенсель.

-Ітенсель… Іскорка моя… – вихопилося у нього, і завмерли обоє.

Світ зупинився.

А над плесом у сяйві світанку пролунав звук першого поцілунку…

Ніхто не знає, що було потім. Відомо лише, що ельф та русалка, відчуваючи, що скоро світ зміниться, розбиваючи їхнє щастя, звернулися до наймудрішого дракона.

Той довго думав, як їм допомогти, а тоді промовив:

-Коли зрозумієте, що далі у цьому світі бути неможливо, згадайте той світанок і подаруйте одне одному той самий цілунок.

Так і сталося. А в мить, коли їхні уста зустрілись, їх охопило магічне полум’я, і вони зникли, наче їх не було.

Відтоді стали називати всіх закоханих вогненними серцями – серцями, які не бояться загинути одне за одного.

Наставник замовк, запанувала тиша.

Рубі поцікавилася:

-Ви, мабуть, часто її розповідали? Жодного разу не затнулися.

-Так, – усміхнувся Наставник. – Доводилося кілька разів.

Ем зітхнула:

-Дуже красива легенда.

-Проте нелогічна, – тут-таки втрутився Севен. – Чому вогонь? Звідки він узявся? Як…

-Ой, та помовч, – гарикнула Емілія, спопеливши його поглядом. Рубі хихикнула.

-Насправді, там усе до ладу складається, – Страж Ернандес усміхнулася. – Вогонь – це очищення. Як я розумію, щоби потрапити туди, куди вони хотіли, ельф та русалка мусили очиститись. Тому тут  усе просто.

-Добре, – не поступався Страж Етелхард. – А звідки вогонь узявся?

-Справді не розумієш чи вдаєш? – процідила Ем.

-Та ні, він просто не знає французької, – хихикнула Рубі.

-До чого тут французька? – не зрозумів Аселет.

Пілот хихикнув, Наставник, судячи з його виразу лиця, ледве стримався, щоб не гепнутися головою об кермо.