Сергій Гальченко - Таємниці морів, Сергій Гальченко

   — Бачу справа серйозна. Кажи вже, гадаю ти вже зрозумів, що якщо не зрадиш нас, тобі боятися нічого.

   — Ви маєте рацію,— трохи відчужено відповів хлопець,— за цей місяць я зрозумів, що за людина ви, і ваші люди.

   Фернандо пильно дивився на співрозмовника, на мить чекаючи чогось недоброго. Але відчував, що хлопець не має поганих намірів.

   — Я приховав від вас дещо про себе. Але гадаю, ви мене зрозумієте, якщо вислухаєте. 

   — Кажи, — по-дружньому відповів Фернандо.

   — Я не завжди був піратом, а тим більше у команді такого негідника. 

   — Ну, всі ми колись були милі та безгрішні.  — Пробач, — мовив Фернандо, коли побачив, що хлопця збентежив його жарт, — продовжуй. 

   — Я мешкав у невеликому містечку на узбережжі. Мої батьки переселенці з Англії.

   Батько займався землеробством. Брат допомагав йому, я ж вирішив найнятись у солдати. Близько року я був у охороні форту. А потім найнявся на військовий корабель. Ми за рік служби потопили кілька піратських кораблів. А також зробили пару набігів на іспанські поселення. Коли я повернувся додому, то дізнався про страшну новину. 

   На містечко, де жила моя сім'я, напали пірати. Вони спустошили ферму мого батька, і взагалі наробили бід у містечку.

   Мене чекала у місті дівчина, з якою я збирався одружитись. Я кинувся її шукати. Але дізнався, що вона зникла у ту страшну ніч, коли напали ці мерзотники. Я сподівався, що вона ще жива, і вирішив її знайти. Гадав, що вона потрапила до рабства, і сподівався викупити.

   Доля закинула мене в невелике портове містечко в Південній Америці. Там я познайомився з трьома головорізами з піратського корабля. Вони осушили не одну стопку грогу, і теревенили про свої подвиги. За їхньою розповіддю я зрозумів, що вони з того самого корабля, який напав на моє містечко. Вони повірили, що я також морський розбійник і погодилися взяти мене до себе в команду. Вони набирали людей, і я їм підійшов. Вже коли ми вийшли в море, я з'ясував, що сталося з Дорою.

   Ці негідники викрадачі її. Авелар забрав її собі. Хотів... Вона опиралась, і він її побив і віддав команді. Вона загинула, і ці тварюки викинули її тіло у море.

   Було помітно, яких зусиль йому коштувало розповісти правду. 

   Фернандо, як ніхто інший, розумів його. 

   Спочатку Едвард хотів відразу вбити Авелара, хоч і розумів, яка доля чекала на нього потім. А потім вирішив дізнатися, де знаходиться його лігво.

   Під час останньої кампанії парубок хотів непомітно перебратися на борт військового корабля. А там уже як пощастить. Однак його планам не судилося здійснитися. 

   Декілька матросів, яких обділили в дільниці награбованого, задумали бунт. Едвард не збирався приєднатися до них. Але всіляко допомагав. Саме напередодні Едвард підхопив лихоманку. А бунт, як ми вже знаємо, скінчився невдачею. Усі його учасники були страчені. Авелар підозрював Едварда, і влаштував допит,  та вирішив, що той все ж не винен. До того ж Едвард був добрим моряком і прості матроси його поважали.

   У момент, коли Авелар залишив його на палубі переслідувачів, а сам втік, Едвард гадав, що вже загинув, так і не помстившись ворогу.

   Він розповів капітану, що полонив його, про острів Авелара зовсім не для того, щоб врятувати свою шкуру.

   Того вечора вони ще довго розмовляли. Фернандо всіляко намагався підбадьорити хлопця. Той уже точно знав, що його кохану не повернеш. А знайти Габріелу живою, Фернандо ще сподівався.

   Тепер Фернандо сидів біля каюти, де Діого намагався повернути до життя поранених. Хіменес, Карасола та Штейнберг стогнали на ліжках. Втім, як запевнив Діого, життю жодного з них вже нічого не загрожувало. Хоча рана Хіменеса все ще сильно кровоточила. 

   А ось Авелар і Едвард не приходили до тями. Обидва щось бурмотали невиразне. На ранок ситуація не змінилася. Діого з помічниками робив усе, що міг. Фернандо, знесилений вчорашньою битвою і нічним чеканням у лазареті, пішов спати. 

   Він знав, що його вірні помічники Сіверсон, Робсон і Хадчісон чудово впораються. Фернандо ліг на ліжко і провалився в забуття.

   Було вже за полудень, коли його розбудив його матрос

   — Здається, головний розбійник прийшов до тями.

Фернандо одягнувся і швидко кинувся до лазарету. Авелар важко дихав і намагався щось говорити. 

   Не треба було розумітися на медицині, щоб зрозуміти - залишилося йому не довго. Діого підтвердив здогадки капітана.

   Авелар вибухнув порцією лайки, а потім закашляв і вирвав кров'ю. Діого підійшов до пораненого, чимось змазав рану, що кровоточила, і дав випити мікстуру.

   — Це його не врятує, лише трохи полегшить страждання.

   Розбійник протяжно стогнав і кривився від болю. В очах була ненависть упереміш із приреченістю.

   — Чи можу з ним поговорити? — спитав Фернандо.

   — Спробуйте, він у свідомості, — промовив Діого, і змастив якоюсь в'язкою маззю рану Авелару.

   Їдкий і неприємний запах вдарив у ніс усіх, хто стояв поруч.

   — Ще він просив сповідатися, — сказав помічник лікаря,

   — Я гадаю, ми дозволимо йому. На острові серед бранців є падре.

   — Я не займу багато часу, лише хочу знати, що з дівчиною, яку ти забрав у Поштиги.

   — У якого ще ...., — відчужено відповів Авелар, потім замислився.

   — Ну, я слухаю, — порушив мовчання Фернандо, — Поштіга, плантатор із Сан-Каталіни. Ти бував у нього.

   — Пам'ятаю цього скнару, — посміхнувся бандит. — Навіть його лярв.

   — Дівчина, на ім'я Габріелла, з Португалії. Що ти зробив з нею?

   Бандит знову замовк. Було помітно, що той щось згадує.

   — Пригадую…, — пошепки пробурчав Авелар, — дери тебе восьминіг.

   Він хотів щось сказати, як раптом схопився за рану і застогнав крізь зуби, та знепритомнів. Діого знову почав допомагати хворому. Надвечір Авелар ще кілька разів приходив до тями. Навіть спробував сповідатися. Але важка рана та, як виявилося, ще й лихоманка, не залишили йому шансів. На ранок його не стало.