Сергій Гальченко - Таємниці морів, Сергій Гальченко

Розділ 26. Смертельний двобій

'Вже коли корабель підійшов до пристані, і Авелару приготували шлюпку, той замислився. Передчуття чогось недоброго несподівано скувало капітана. Та він негайно відігнав погані думки. 

   Бажання якнайшвидше опинитися на березі та відірватися за все на безневинних бранцях і наложницях придушило незрозумілий страх. На березі  чекала група людей. Якби він розгледів деяких із них у підзорну трубу, то кинувся б геть, переконавшись у вірності поганих передчуттів. Адже чекали його на березі аж ніяк не віддані солдати та слуги.

   Але була ніч. Темрява приховувала їхні обличчя.

   — Чого вештаєтесь без діла, гримнув Авелар, — Це ти Морісе?

   — Ні. Його тут немає, — відповів незнайомець.

   Авелар підійшов ближче. Тут світло ліхтаря впало на обличчя одного з натовпу. І капітан впізнав Едварда.

   — Як ти... і звідки, — єдине, що видавити з себе розбійник.

   — Сподівався, що я вже акул годую? — усміхнувся молодий чоловік, — тепер ти відповіси за все.

   — Зраднику, брехливий щур! — заволав капітан, — шкода не стратив тебе разом з іншими бунтівниками. Нічого, на моєму кораблі залишилися вірні мені люди.

   — Заспокойтесь, сеньйоре, — звернувся до нього незнайомець, — ви самі відправили до нас Едварда. А ми вирішили скористатися його послугами провідника, щоб завітати до вас.

   — Хто ви такі, і що робите на моєму острові?

   — По-перше, раджу розмовляти трохи шанобливіше. А по-друге, острів вже не ваш. Не варто робити дурниць. Ваш корабель під дулами наших гармат.. Просто накажіть вашим людям кинути зброю. І вони залишаться живими.

   Авелар вдав, що здає зброю. Та миттєво вихопив пістоль і направив на людей, що його оточили.

    — Відійшли, бо пристрелю мов щурів,— вигукнув він, і відступив до човна.

   Пролунав постріл, Хіменес скрикнув і впав, притиснувши рукою рану. Не встиг гість сісти  човен, як до нього  кинувся Едвард.

   — Стояти, недоумок! — шалено заволав на того Авелар.

   Едвард вихопив шаблю та атакував супротивника.

   — Ти не втечеш, покидьок!

   — Втечу, але спочатку переріжу тобі горлянку, зрадник.

   — Я зрадник? — вигукнув у відповідь Едвард, і в останню мить відбив випад супротивника, — гадаєш я перейшов до них, щоб заволодіти твоїми грошима?

   — Тобі нічого не дістанеться,— прошипів той, і поранив Едварда в бік.

   Хлопець схопився за рану, але зробив над собою зусилля та продовжив бій. Противник ледве не добив його. Едвард, лише дивом ухилився. Рана кровоточила, і було помітно яких зусиль коштувало Едварду битися. Але він як міг, відбивався і кілька разів мало не зачепив суперника.

   — Пам'ятаєш Дору, яку ви викрали у Санта-Марті?

   — Я що, всіх шльондр повинен пам'ятати, — відверто глузуючи відповів Авелар.

   — Не смій ображати її пам'ять! — видавив несамовитий крик Едвард. 

   З останніх сил він пішов у атаку. Противник заніс шаблю над ним і мало не розрізав навпіл, та Едвард ухилився і вразив суперника в плече. Той вилаявся, і знову пішов уперед. 

   Авелар остаточно вийшов із себе та люто атакував супротивника. Всім нутром бажав швидше покінчити з ворогом, але став допускати помилки в захисті.

   Едвард пригнувся і зробив різкий випад. Шабля глибоко увійшла у його ворога. Той вилаявся, окинув усіх зневажливим поглядом та впав непритомний.

   — За тебе, Дора де Сільва! — мов навіжений прокричав Едвард і знесилений упав на землю. — Вони відповіли за тебе, — ледве чутно прошепотів тяжко поранений хлопець. 

   Потім прошепотів щось незрозуміле і остаточно втратив свідомість. Вороги лежали на піску та не подавали ознак життя.

   — Я мав утримати Едварда, — докоряв собі Фернандо.

   Діого підбіг до місця бійки та почав обмацувати Едварда та його супротивника. Авелар щось простогнав.

   — Обидва живі, але не можу обіцяти, що хтось із них протягне до ранку.

    Гадаємо, у нашій розповіді слід повернутися на кілька тижнів.

   Увечері, поспілкувавшись із матросами, Фернандо пішов у свою каюту. Легкий вітерець підганяв судно до мети. Капітан дістав із бару пляшку рому. Хоча він і був проти пияцтва, тим більше на кораблі. Цього вечора він все ж таки вирішив трохи випити.  

   Цей вечір бажав присвятити спогадам про кохану. Стійкий, зухвалий і рішучий капітан зграї бравих рубак, віч-на-віч із самим собою, міг дозволити собі, побути просто хлопцем, що втратив кохану. Він не міг допустити, щоб матроси бачили його слабким та невтішним. Хтось за таким піде в бій. 

   Завтра вранці, він бадьоро вийде на палубу, підніметься на капітанський місток, і віддаватиме команди, вестиме судно за заданим маршрутом. А якщо на заваді стане ворог, то дасть бій. Вже не вперше він вів за собою команду. Перший стрибав на палубу ворожого судна. Не шкодував ні себе, ні ворогів.

   Але це завтра, а сьогодні ввечері у каюті лише він та його спогади. Фернандо заплющив очі, уявив Габріеллу. Ще за часів їхньої зустрічі на пустельному пляжі.

   — Де ти тепер? Як хочеться притулитися губами до твоїх щік.

   Тієї миті він почував себе молодим, безтурботним хлопцем, який чекав зустрічі з коханою.

   Скрипнули двері, і він почув голос стюарда:

   — Сеньйоре, капітане, до вас Едвард.

   — Я вже сплю, це може почекати до завтра? — Жорстко відповів капітан, а точніше спробував.

   — Прошу вас вислухати мене.

   — Добре, проходьте, а ви можете бути вільними, — скомандував Фернандо двом матросам, які супроводжували Едварда.

   — Кажи, тільки швидко, — вказав на стілець співрозмовнику Фернандо.

   Сам він уже трохи прийшов до тями. Ні Едвард, ні матроси не побачили, що Фернандо, хвилину тому дав слабину. З ними вів розмову їхній незворушний капітан Морейро. 

   Едвард, сів за стіл, кілька разів озирнувся на всі боки, не наважуючись розпочати розмову. Фернандо помітив якусь боязкість і нерішучість Едварда, і по-дружньому поплескав хлопця по плечу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍