Яра Крихта - Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта

Флешбек 9.5.

Флешбек “Війна”

Бруно спав під столом, час від часу тихо белькотів уві сні, ніби переживав якісь кумедні пригоди у своїх собачих мареннях. Його великі лапи сіпалися, а вологий ніс злегка здригався, ловлячи запахи навіть у дрімоті. Він був напрочуд приємним псом.

Алек, заглиблений у чергову книгу, знову пробурмотів:

– Я не вірю, що король Аларіон не згадає тебе, – постійно це повторював.

Його голос був рівний, але в ньому звучала вперта переконаність. Складені на столі книги одна за одною відкривали свої таємниці, а він жадібно ковтав сторінки, часом не розуміючи, що саме шукав.

– Обожнюю читати, – промовив хлопець майже задумливо, ніби говорив сам із собою. – Він навчив мене цього… І тепер я добре розбираюся в багатьох речах. Здається, я міг би навіть спробувати влаштуватися в бібліотеку на роботу. Як гадаєш? Мені дуже подобається щось таке…

Віолетта, яка теж була занурена в свої думки, кивнула:

– Ти можеш спробувати. Тут, у місті, поки що безпечно.

Вони сиділи на кухні, у тьмяному світлі лампи, розкидавши довкола аркуші з нотатками, старі фоліанти й записники. Шукали бодай найменшу зачіпку. Щось, що могло б допомогти Аларіону згадати її. Або повернути його магії колір. Але все було марно.

– Якби це було можливо, так би робили всі, – Алек важко видихнув і згріб до купи чергову книгу.

– Твоя правда, – визнала Віолетта, зосереджено розглядаючи рядки, які вже починали розпливатися перед очима.

– А як щодо судів? – раптом запитав Алек, знову гортаючи сторінки. – Хіба вони не можуть дізнатися, кого саме він убив? Він точно пам’ятає, що вбив короля… може, там вони могли б дістати його спогад і про тебе? Коли його судитимуть, то перериють всі його спогади.

Віолетта не відповіла. Вона геть не розбиралася в судових справах, а тим паче – в заклинаннях, що використовувалися для розслідувань.

На щастя, Алек був значно кмітливішим. Він працював швидко, його пальці пробігалися рядками з якоюсь майже лихоманковою зосередженістю.

І ось…

– Так… Якщо він пам’ятає момент убивства і свою жертву – цей спогад знайдуть у його голові на судах. Це правда. А ще є дещо, тут так не написано, але це моя здогадка: стертий спогад може повернути тільки людина, яка його й стерла. 

– Так, твоя правда. У госпіталі у відділенні, де цілителі стирають спогади про війну, тільки вони й могли б все повернути. Пітер зазвичай цим займається, тому його життя дуже важливе – якщо загине, то ніхто з тих, то стирає собі спогади саме в нього, не зміг би повернути їх назад. Ніколи.

– Ти цілителька. Ти маєш уміти також це робити? 

– Трохи вмію… Але не практикую, це насмілюся… – дівчина похитала головою.

– У мене є теорія, – махнув рукою на всі прочитані книги поруч, – глянь, вся шкідлива магія зводить до того, що хто нашкодив – той і виправить. Він вбив Артура, щоб ти могла піти, бо ж найманці залишили покої тієї ж миті… Його магія очорнилася після цього – через тебе.

– Алеку…

– Не сприймай так буквально і не ображайся, – хихикнув, – просто… Якщо все це сталося через тебе… то чи могла би ти спробувати поритися в його голові і віднайти спогад про те, хто його споріднена душа? 

– Не зрозуміла…

– Зрозуміла-зрозуміла, – пирхнув до неї, – все у королівських покоях сталося через тебе. Мені здається, тільки могла би йому про все нагадати. Загалом… ти його споріднена душа і могла би спробувати хоча б через це. Може, спорідненим душам це вдалося би…

– Жодного разу не чула, щоб одна споріднена душа повернула іншій згадку про себе, якщо сталося таке і магія отемнилася…

– Може, такого просто не ставалося, бо в парі не було цілителя?.. Ба більше –  не так багато хто зміг знайти своїх істинних.

Віолетта задумалася: навіть якщо б вона і могла спробувати нагадати Аларіону про себе, залізши в його голову, то до нього нереально підібратися…

– До нього нереально підійти. Мене вб’ють… І я не настільки безголова, щоб спробувати лізти під його замок, як ти, – легенько вліпила йому по плечу.

– Я не безголовий, а хоробрий, – буркнув. 

– Це досі злить мене, давай не будемо… – тяжко видихнула і нахилилася до Бруно, погладила, дивилася на заклятий нашийник на його шиї.

Злило, але думка, як дістатися до короля, таки дозрівала.

– Раптом має щось на думці, – наче прочитав її думки, – я спробую допомогти. 

– Не ти, мій милий, а от мій хрещений… мабуть, зміг би. 

– Що думаєш?

– Певна, Аларіон шукає і кличе Бруно, але пес тут. 

– Це значить, що він скоро нас сам знайде? – задумливо відповів Алек, нахмуривши чоло. – Ти пропонуєш дати йому можливість знайти собаку? Тільки не веди Аларіона сюди…

Вона ще раз поглянула на пса. Той підняв голову, наче відчув її хвилювання, і змахнув хвостом.

– Якщо він дійсно його шукає, то прийде на місце, яке ми йому вкажемо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍