Тетяна Пахомова - Карпатське танго

– Як твоя нога, до речі? Зараз зробимо перев’язку.

Для розкішної рибної юшки вже все-все готове. Роздивляюся рану.

– Схоже, усе добре. Аби лишень сепсису не було. Треба буде ще відвар із деревію тобі попити, він кров очищає. – Обережно перев’язую ногу. – Десь за день, думаю, зможеш потихеньку на неї ступати. Тебе ж, напевно, шукають уже? Коли там той автобус буде? Я б допоміг тобі дійти до нього. Що скажеш?

Юля чомусь підозріло довго мовчить. У її очах незрозуміла туга. Зітхає та якось здушено говорить:

– Хотіла б я, щоб хтось на мене чекав… А туристичний автобус раз на тиждень сюди ходить, тож залишуся хомутом на твоїй шиї ще на кілька днів. Витримаєш, Андрію?

– Не знаю, що й сказати. Хіба назву тебе П’ятницею. Чим там Робінзон навантажував свого соратника, не пам’ятаю вже… – кидаю хитрий погляд на дівчину.

Вона вмить веселішає.

– Ну, щось із сидячої роботи могла б виконувати.

– Ну то й добре. Піду розпалю вогонь у печі. А ти будеш верховною жрицею карпатського вогнища, гаразд?..

Робота на моїй плантації конвалій просувається повільніше, ніж хотілося б. Невисокий тин потребує багато матеріалу. Мурахою сновигаю до ліщинника й назад на схил. Сутеніє, темрява в горах швидко накидає покривало ночі – треба поспішати до хатинки.

– Усе гадаю: чого-то життя мені отут хоче дати? – Хатинка зустрічає мене затишним теплом і зосередженим поглядом Юлі.

Хоча мій мозок і мав тривалі канікули, та сьогодні здатен слухати лише знесилене працею тіло.

– Менше думай, слухай тіло… Воно саме скаже, – бурчу, розтягуючи короткуватий кожух на собі. Миттєво провалююсь у міцний сон.

Уже майже половина периметра огорожі готова. П’янкий аромат конвалій лине дуже далеко. Він приваблює і бджіл, і кумедних джмелів, і навіть блискучого жука-оленя. Уся та спільнота тішить мене на перепочинку вправною акробатикою поміж білих мініатюрних квіточок. Час і собі пошукати поживу. Знову йду до потічка. Скидаю одежу й змиваю піт та втому. Холодно, бр-р… На десять хвилин би до Бразилії, не більше. Ще не сильно тягне до країни тропіків, ні… Збираю на великий листок мати-й-мачухи равликів – гарний буде обід.

– Вітання моїй любій П’ятниці! – зустрічаю на порозі Юлю з палицею.

– Привіт, Андрію. – Юля сьогодні якась незвичайна. – Я… Я бачила тебе, – дивиться на мене якось дуже проникливо.

– І я тебе бачу, – усміхаюся до дівчини. – На, тримай провізію, – висипаю на пеньок біля порога равликів.

– Ти не зрозумів, я бачила тебе ТАМ, – серйозно говорить красуня.

– То все природно. Мусив помитися. Сподіваюся, бінокль ти не використовувала?

– Ні, Андрію, просто роздягнені чоловіки мене мало збуджують. Ти зараз хоч і вдягнений, та більше відкрився, ніж голий. Я про оте квіткове серце… Можна, я тебе щось спитаю?

– Запитуй, – зітхаю. – Та на всю правду не розраховуй.

– Так, знаю, що шпаринка до душі лише поступово стає воротами для інших. Та те, що ти робиш, мене так вразило… Правду кажучи, я заздрю тій жінці, що надихнула тебе на таку працю.

– Не заздри мертвим, не треба, – спокійно відказую. – То про що ти хотіла спитати?

Дівчина задумливо мовчить, утупившись у мене довгим поглядом.

– А ти знаєш, – каже трохи згодом, – заради такого я б воліла навіть померти.

– Ну й дурна. Хочеш – ображайся, хочеш – ні. Мертвим насправді не потрібно вже нічого. Це потрібно мені, щоб жив я, розумієш? Щоб мене відпустило, як… – Не можу дібрати слів у несподівано розбурханому потоці свідомості. – …як старого пса з ланцюга, ось.

– Равлики не смачні, – порушує тривалу мовчанку Юля. – Я колись думала, що це вершина гурманства.

– Так, трохи не те. Але тут це доступне джерело білка, – відповідаю з долівки. – От їх би зварити в кокосовому молоці та ще й полити лимонним соком – смакота!

У відблиску свічки бачу над собою здивоване обличчя.

– Ти вкотре мене дивуєш… Хто ти?

– Я той, ким ти мене бачиш. Ти та, ким я бачу тебе. Думаю, для тих трьох днів до автобуса нам достатньо знати це одне про одного, що скажеш? – вирішую обмежити цікавість Юлі.

Не треба прив’язуватись – і нікому нічого потім не болітиме.

– Я хотіла б, щоб ти мене побачив так, як я тебе, – несподівано твердо каже Юля. – Я розумію, що нахабно втрутилася у твоє життя, та через свою ногу я обмежена в модних демонстраціях, розумієш?

– Гм… Зі здоровою ногою ти не вивчала б мене тут, погодься. Не затрималася б навіть на день. Та й доречне запитання: «Навіщо?» Навіщо тобі мене вивчати? – дивуюся й спиняю свій погляд на чорній деревині стелі. – Он, краще знайди цятку на стелі над собою й вдивляйся. Це гарне заняття, повір. Медитацією називається. Світ розширюється, люди добрішають… Сон швидше накриває.

– Світ, може, і розшириться, Андрію. Питаєш: «Навіщо?» Кожен виймає з того розширення щось цікаве для себе, правда? А я вже вийняла: таких чоловіків, як ти, іще не зустрічала. Усе якісь не такі попадалися.

– Тобі? – щиро дивуюся тепер я. – Ти ж красуня, розумниця. Головне – ціну собі знати. Що, батьки мало говорили тобі, що ти багато вартуєш?

– Я? Вродлива? – ніяково перепитує Юля. – Я звичайна… А що для тебе краса?

– Краса є в усьому… Колись, як моя бабуся таке сказала, я заперечив їй. Вона все життя прожила тут, серед гір, лісів і потічків… Тепер знаю, що вона була права. Ти можеш знову й знову повертатися до улюбленої картини, занурюватися в неї й жити там серед мінливих тіней сонячного дня на полотнах імпресіоністів. Хоч ненадовго, та ставати тим, ким насправді не є. Чи милуватися досконалістю ліній готичної архітектури день у день. Ті, кого ми називаємо геніями, змусили нас подивитися на світ їхніми очима. Ця краса вічна. Вона з тобою й більша за тебе. Ти прийдеш до неї завтра, післязавтра чи через рік, і вона зустріне тебе знайомими лініями, барвами й настроєм. Це як пігулка для твоєї хворої душі. Ти розумієш це, зітхаєш і вертаєшся у свої будні. Проте ця краса не спитає, що в тебе на серці. Не всміхнеться, не розділить щасливих митей твоїх буднів. Найкраща краса – та, що має душу. Та й світ змінюють не красиві тіла, а красиві душі.

– Хто ти, Андрію? – зосереджено дивиться на мене