Стів Маккартер - За небокрай, Стів Маккартер

- Допомагаємо пораненим. Наповнюємо серпанники. Облаштовуємо позиції на дахах будинків. Із будівельниками затягли артефакт Естель на один із будинків. - Тревізо знизала плечима. - Готуємось до оборони у звичайному режимі. Без Сандрін нам буде складніше, швидше за все, ми всі загинемо. Було б добре, якби її замінила інша фіолетова Химерниця.

Жазель відкрила рота. Не через те, що Тревізо таке говорила, а через те, як вона це робила. Таким спокійним тоном говорити, що всі вони помруть? Висока єдність, та ця Химерниця хоч іноді може показати те, що в неї насправді на душі?

- Я тепер не Химерниця. - Дезіре зітхнувши опустила очі.

Незручне мовчання.

- Та твоя ідея з чорним світлом алхіміста, я ж учора так і вчинила. - порушила тишу Жазель. - Поки що рано говорити, але рани богині затяглися. Якщо вона виживе, то в цьому буде і твоя заслуга.

- Рада чути. - сказала Тревізо самим байдужим тоном на який здатна людина і, ще раз кивнувши дівчатам, пішла геть мокрою вулицею.

Зелена Химерниця не вкривала голову ні капюшоном, ні шоломом. Вода струменями текла її обличчям, коли вона підводила голову і щось казала воїнам, повз яких проходила. Жазель дивилася їй услід. Чи вірить вона в їхню перемогу, чи змирилася з поразкою? Чому з цими Химерницями усе так складно? Чому не можна зрозуміти, що в них на думці? Дезіре помітила розгубленість на обличчі клерка.

- Це ж Тревізо. - знизала плечима Химерниця Зими. - Вона з однаковим виразом обличчя зустріне як нашу перемогу, так і поразку. Іноді я сама не розумію, як вона ставиться до одного чи іншого.

- Ейр! - крикнув здалеку Калібрісто. - Що думаєш щодо відступу? Думаю, треба вибрати якийсь барак.

- А мені здається, що краще піти на саму вершину. - відповіла сабазадонка. - З барака нас можуть викурити, кидаючи палаючі предмети всередину.

- Хм. Вгору? - генерал почухав підборіддя, розвернувся і тепер дивився у бік виступів скелі. - Розшукайте Поєднувача.

- Я не їла цілу вічність. - одразу ж випалила Дезіре, як тільки почула ім'я алхіміста. - Ці будівельники найкращі кухарі на світі.

Жазель кивнула головою. Вони попрощалися з Ейр, залишивши її з чемпіонами, і вирушили до свого барака. Дезіре йшла швидко і Жазель довелося встигати за Химерницею.

- Тобі не уникнути зустрічі з ним. Не зараз, то потім.

- Краще потім. - сердито сказала Дезіре, кидаючи косі погляди в обидва боки.

- Він створив тобі руку.

- Ага. І сказав, що мене ненавидить. Що ненавидить усіх нас. І ладен був мене вбити. - Дезіре вперла погляд у подругу. - Знаєш, трохи прикро, коли тебе обіцяють убити.

- Він старався для тебе. І тепер ти знову можеш сама про себе подбати.

- Ось бачиш!

- Що бачу? - здивувалася Жазель.

- А те. Тепер мені ще важче визначити лінію поведінки з ним. З одного боку, він мене образив і наговорив багато зайвого, з іншого, повернув мене до життя.

- Але ти думаєш про нього. - Жазель хитро посміхнулася і кивнула сама собі. - В будь-якому разі думаєш.

Дезіре зиркнула на неї. Звісно, вона думала про нього. Але ж дівчина не могла просто так взяти і наново почати з ним спілкуватися, начебто нічого й не сталося.

- Гаразд, давай поїмо, потім вирішимо, що нам усім з вами двома робити. - Жазель гордо задерла підборіддя і обігнала Химерницю.

- Дивись не лусни від гордості. - долинув з-за спини голос Дезіре.

У бараку було тихо. Тільки діти зрідка сміялися, не усвідомлюючи всієї загрози, що над ними нависала. Жінки ходили заплакані, рідко розмовляли і ховали очі. Чоловіків не було. Напевно, метушилися в майстерні, вигадуючи, як можна буде допомогти воїнам цієї ночі.

Дівчата знайшли Росіту і попросили щось поїсти. Та мовчки кивнула і вже за хвилину поставила на стіл тарілки з чимось надто запашним.

- Мені чогось солоденького прихопи, раз ти все одно там просто так стоїш і нічого не робиш!

Жазелізе миттю обернулася. Амайанта стояла на ліжку Максуд на повний зріст. Руки вперті в боки. Її дзвінкий голос без особливих труднощів долетів від одного краю барака до іншого.

- Амайанта! - радісно скрикнула Жазель, не втримавши емоцій. - Росіта, богиня просить у тебе солодощів, які вона знаходить просто божественними.

Жінка подивилася на дівчину сумними очима, та все ж злегка посміхнулася.

- Старий рецепт. Я не дуже люблю солодощі. Готувала їх для дітей… і для Йоші.

Жазель стиснула зуби. Їй було шкода Росіту, і вона сказала їй кілька теплих слів.

За хвилину дівчата вже сиділи на ліжку Дезіре з мисками в руках і стукали ложками. Амайанта виглядало свіжішою. Волосся в порядку, вираз обличчя, хоч і дещо стомлений, зате живий. Шматок солодощів Жазель віддала Максуду. Той вийняв ножа, і руків’ям в руці пом'яв смакоту. Простягнув Амайанті.

- Їсти з рук? - спитала гидливим тоном богиня і вигнула брову, а у Жазель ледь суп не пішов носом.

- Що вона сказала? - тихо спитала Дезіре.

- Те, що зазвичай кажуть старі буркотливі бабусі. - гучним шепотом відповіла дівчина.

Максуд порився в кишенях, вийняв шматочок тканини, в який він раніше завертав частування для Амайанти. Розстелив прямо у себе на ліжку і висипав туди всі крихти. Дівчина в золотому з високо піднятою головою недбало підійшла до ласощів, всім виглядом показуючи, що воно їй не сильно й треба. Потяглася і опустилася на коліна. Присіла, неквапливо і неохоче взяла одну крихту.

- Ну, і хто з вас, йолопів, заслужив, щоб велика богиня цілий день не називала його йолопом?

Жазель підняла брови і поглянула на Максуда. Дезіре мовчки їла, поглядаючи то на клерка, то на воїна.

- Вона має на увазі, як нам удалося поставити її на ноги. Адже вона мала рани. - Максуд пильно подивився на богиню. - За її словами.

- Ти смієш засумніватись у словах богині? - Амайанта знову вперла руки в боки.

А раніше б її очі в ту ж мить заблищали білим світлом. І раніше вона б пурхала по кімнаті. А ось щодо брехні, так вона часто бреше. Хоч і не цього разу.