Тесс Геррітсен - Двійник

Коли вони з Касселем увійшли до ліфта, він мовив:

— Ніхто мені нічого не каже.

— Ви повинні розуміти, що це завжди так під час поточного розслідування.

— Мені пред’являть звинувачення? Детектив Баллард сказав, що це питання часу.

Детектив глянула на нього:

— Коли це він вам таке сказав?

— Я чую це щоразу, як він виходить на зв’язок. Це така у вас стратегія, детективе? Залякати мене, тиснути, поки я не піду на угоду?

Вона не відповіла, бо нічого не знала про те, що Баллард продовжує телефонувати Касселю.

Вони вийшли з ліфта, пішли до кімнати для допитів, де сіли за стіл один навпроти одного.

— Розповісте мені щось нове? — запитала Ріццолі. — Бо інакше ця зустріч не має сенсу.

— Я її не вбивав.

— Це ви вже казали.

— Сумніваюся, що того разу мене почули.

— Хочете сказати мені ще щось?

— Ви перевірили мою подорож, так? Я надав усю інформацію.

— «Нортвест Ейрлайнз» підтвердили, що ви були на тому рейсі. Однак це все одно лишає вас без алібі на ніч убивства Анни.

— А той випадок із мертвою пташкою в поштовій скриньці — ви хоч розібралися, де я був у той час? Я знаю, що в місті мене не було. Моя секретарка може підтвердити.

— Ви все одно не розумієте, що це не доводить вашу невинуватість. Ви могли найняти когось звернути пташці шию й покласти до Анниної скриньки.

— Я ладен визнати те, в чому справді винен. Так, я переслідував її. З десяток разів проїхався повз її будинок. І так, я справді вдарив її того вечора — і не пишаюся цим. Але я ніколи не погрожував їй смертю. Не вбивав ніяких птахів.

— Ви приїхали, щоб сказати мені це? Бо тоді… — Ріццолі почала вставати.

На її подив, Кассель схопив її за руку, так міцно, що вона негайно вдалася до самооборони, викрутивши йому зап’ясток.

Він застогнав від болю й опустився на своє місце, ошелешений.

— Хочете, щоб я вам руку зламала? — запитала детектив. — Тоді спробуйте ще раз.

— Вибачте, — пробелькотів Кассель, збентежено дивлячись на неї. Гнів, який накопичувався в ньому протягом цієї розмови, раптом кудись зник. — Боже мій, вибачте…

Ріццолі дивилася, як він зіщулився на стільці, і подумала: «Його горе щире».

— Я просто маю знати, що відбувається, — знову сказав він. — Маю знати, що ви щось робите.

— Я виконую свою роботу, докторе Кассель.

— Ви тільки те й робите, що допитуєте мене.

— Це не так. Розслідування ведеться в різних напрямках.

— Баллард казав…

— Головний тут не детектив Баллард, а я. Повірте, я розглядаю справу з усіх можливих боків.

Кассель кивнув. Глибоко вдихнув, випростався.

— Це те, що я хотів почути — що ви робите все можливе. Нічого не пропустите. Байдуже, що ви про мене думаєте, Богом клянуся, я її справді кохав. — Він запустив руку у волосся. — Жахливо, коли люди йдуть від тебе.

— Так.

— Якщо любиш когось, природно хотіти його втримати. Робиш божевільні, відчайдушні речі…

— Аж до вбивства?

— Я її не вбивав. — Він зустрівся поглядом із Ріццолі. — Але так. Я б убив заради неї.

Задзвонив її мобільний. Вона підвелася, вибачилася й вийшла з кімнати. То був Фрост.

— Біля резиденції Ван Ґейтса щойно помітили білий фургон, — сказав він. — Проїхав повз будинок хвилин п’ятнадцять тому, але не зупинився. Водій міг помітити наших хлопців, тому вони прокотилися трохи далі вулицею.

— І чому ти думаєш, що то наш фургон?

— Номери вкрадені.

— Що?

— Вони перевірили номер. Табличку три тижні тому вкрали з «Доджа Каравана» у Пітсфілді.

«Пітсфілд, — подумала вона. — Через кордон від Олбані».

«Де минулого місяця зникла жінка».

Ріццолі стояла, стискаючи телефон, у венах калатала кров.

— І де цей фургон?

— Наші за ним не поїхали. Коли почули про номери, було вже пізно. Він не повертався.

— Тоді змінимо авто спостереження, переведемо на паралельну вулицю. Вистав ще одну команду стежити за будинком. Якщо фургон знову з’явиться, можна буде ловити його позмінно. Хай два автомобілі чергуються.

— Так, я зараз їду туди.

Ріццолі поклала слухавку. Розвернулася до кімнати для допитів, де за столом досі сидів, похиливши голову, Чарлз Кассель. «Цікаво, я зараз дивлюся на кохання чи на одержимість?» — спитала себе детектив.

Іноді їх неможливо відрізнити.

28

Світло дня вже згасало, коли Ріццолі виїхала на бульвар Дедгем. Помітила авто Фроста, припаркувалася за ним, тоді вибралася зі свого й перебралася до нього на пасажирське сидіння.

— Ну? Що у вас тут?

— Анічогісінько.

— Чорт. Уже більше години минуло. Невже ми його відлякали?

— Завжди може бути, що то був не Ленк.

— Білий фургон, номери, крадені в Пітсфілді?

— Він же тут не затримався. І не повернувся.

— Коли Ван Ґейтс виходив із будинку востаннє?

— Вони з дружиною ходили на закупи десь опівдні. Відтоді сидять удома.

— Проїдемося трохи. Хочу глянути.

Фрост проїхав повз будинок, достатньо повільно для того, щоб Ріццолі мала змогу добряче роздивитися «Тару» на Спраґ-стрит. Вони проминули ще одну команду нагляду по той бік кварталу, тоді звернули за ріг і зупинилися.

— Ти певен, що вони вдома? — спитала Ріццолі.

— Наші не бачили, щоб хтось із них виходив після полудня.

— Як на мене, щось у домі надто темно.

Кілька хвилин напарники просиділи в автомобілі, сутінки навколо ставали все густішими. А Ріццолі все більше ставало неспокійно. Вона не бачила, щоб вони вмикали світло. Невже й чоловік, і дружина спали? Чи вислизнули кудись так, що поліція їх не побачила?

«Що фургон робив у цьому районі?»

Вона подивилася на Фроста.

— Годі. Я більше не чекатиму. Навідаємося до них.

Фрост зробив коло, повертаючись до будинку, припаркував авто. Спочатку вони дзвонили в двері, тоді стукали. Ніхто не вийшов. Ріццолі спустилася з ґанку, трохи відійшла назад і пильно подивилася на фасад цієї південної плантації з пріапічними[23] білими колонами. Нагорі світла теж не