Андрій Юрійович Курков - Сірі бджоли

— Не зовсім, — голос Івана Федоровича був цілком привітним. — До вас ми приїхали. Ненадовго. Де ви тут мешкаєте?

— Он там, — показав рукою Сергійович. — Бачите вогнище?

— Ну то ви підходьте, а ми під’їдемо! — сказав Іван Федорович.

Грюкнули дверцята мікроавтобуса, проїхав він повз, далі, до намету і вогнища. Зупинився так, що фари його у зелену «четвірку» з вибитим склом втупились.

Сергійович, котрий підійшов слідом, відзначив, що у такому жовтому світлі фар його багатостраждальна машина ще більш нещасний вигляд має.

З мікроавтобуса тепер вже і водій вийшов, фари увімкненими залишив. Перед пасічником знову Іван Федорович постав. А Сергійович побачив на дверцятах мікроавтобуса військову емблему. Здивувався. І ще здивувало його, що окрім лобового, не було у мікроавтобуса вікон, значить, не для людей його було зроблено, а для вантажів!

— Це Василь Степанович, — представив свого супутника Іван Федорович. — Він у нас не водій, це так. Людей не вистачає, роботи багато. Ось і попросив його за кермо сісти. Ну, де ваші бджоли?

— Там он, — рукою махнув пасічник.

— Ходімо, покажете! — Іван Федорович перезирнувся зі своїм супутником, і пішли вони до вуликів, а господар бджіл за ними слідом поквапився.

Василь Степанович ліхтарик увімкнув, став кришки піднімати і всередину присвічуючи ліхтариком, зазирати. Поведінка його насторожила Сергійовича.

— А що? Що таке? Мед я вже вигнав, — занервував він.

— Ми саме тому вас раніше і не турбували, — повернувся до пасічника Іван Федорович.

— Річ у тім, що ми у вас один заберемо... На пару днів. Перевірити треба.

— Що перевірити? — оторопів Сергійович.

— Ви, коли в’їздили, правила порушили. Санітарна служба ваших бджіл не перевіряла. А ви ж знаєте, що бджоли хвороби переносять, можуть кримських бджіл заразити...

— Так мені ж ніхто нічого не казав! Просто пропустили і все!

— Пропустили з гуманних міркувань. А тепер схаменулися. Не хвилюйтеся!

Василь Степанович тим часом перевірив з ліхтариком всі шість вуликів, біля третього від вогнища зупинився. Посвітив на льток. Знову кришку підняв, рукою всередину поліз.

«Льоток закриває!» — зрозумів Сергійович.

— Цей візьмемо, — сказав Іван Федорович, киваючи на вулик, біля якого його супутник стояв. — Допоможете?

Підняли Сергійович з Василем Степановичем вулик, до мікроавтобуса понесли. Іван Федорович вперед побіг, дверцята салону відкрив. Поставили вони вулик всередину.

— Мені ж від’їздити скоро, — промовив пасічник трохи розгублено.

— Знаю, знаю! — закивав Іван Федорович. — Не турбуйтеся. За день-два привеземо, якщо, звичайно, з бджолами все добре! А як ні, вибачайте, доведеться всіх ваших бджіл забирати... Ну добре, не будемо про це завчасно...

Дивлячись на мікроавтобус, що віддалявся невидимою ґрунтовою дорогою, і бачивши лише його фари і габаритні червоні вогники, почував себе Сергійович пригніченим і зламаним.

— Як це, «всіх бджіл забирати»? Вбиватимуть їх усіх, чи що? — тремтячим голосом промовив він.

Ніби і зрозуміло все було йому. Він і сам регулярно перевіряв бджіл: чи здорові, чи нема сліду моровиці. Але саме особисто дивився, жодні перевіряльники чужі не приїздили! Та і здорові його бджілки, він же нещодавно вулики оглядав. Він що, хворих бджіл від здорових не відрізнить? У бджіл же хвороби всі одразу видно! Це вони так, лякають! Подивляться і повернуть! Не варто хвилювання. Привезуть завтра чи післязавтра, куди дінуться?! Навіщо їм його бджоли?

Та самими лише думками заспокоїти себе Сергійович не міг. Раптом зрозумів він, що хай навіть і був той другий, Василь Степанович, ветеринаром і спеціалістом-бджолярем, то до чого тут Іван Федорович, у котрого кабінет на першому поверсі і який, вочевидь, офіцерський костюм вдома тримає, хоч і у цивільному на роботу ходить. До чого тут феесбешники до його бджіл?

Шукав він бодай якесь просте і зрозуміле пояснення, а знайти ніяк не міг. І тоді дістав пляшку настоянки, випив трохи. Але не полегшало. Всівся біля вогнища, хмизу у вогонь додав. Спина тепер мерзла, а грудям пашіло. Вечір віддавав землі вологу. Дощик уже з годину як не накрапав, але у повітрі чути було його прохолодний, липкий запах.

Зробив ще ковток з емальованої кружки. Гіркувата солодкавість розлилася в роті, защемила на язиці.

«Треба звідси швидше їхати», — подумав.

62

Всю ніч не спалося Сергійовичу. Промерз до кісток. Ні спальник від цього холоду, ні светр, на голе тіло вдягнений, не допомагали. Так і не заснув, виліз Сергійович до згаслого вогнища. І здалося йому, що у наметі холодніше, ніж надворі. Знову розпалив багаття, ряднину ближче підтягнув. Долоні до полум’я підніс. А по спині — дрижаки. Ніби і від холоду, але наче й ні. Страх якийсь невиразний оселився у Сергійовичу. Холодний страх, який шкіру морозить.

Голову до неба підняв, ніби там порятунок знайти можна. А небо чисте, зорями всіяне, і місяць величезний, яскравий, майже вповні. Здивувався пасічник, здалося йому, що небо набагато світліше було, ніж земля. Ось опускає він очі долу, на вулики дивиться, і натикається на таку темноту, у якій більше пам’ять йому підказує, де вулик найближчий стоїть, аніж погляд. А другий вулик то вже точно за темнотою ховається, як і те місце, де третій стояв.

«Куди вони його повезли? — задумався знову Сергійович про третій вулик. — Адже ж і знали, коли забирати! Темного вечора, коли всі бджоли з полів повернулися, коли вся бджолина родина у хатці зібралася!»

Похитав головою. Ото ж так! Розуміється той другий на бджолах!

У голові разом з думками шум виник. Дивний шум, чимось трохи головний біль — штуку для Сергійовича досить рідкісну, нагадав.

Але якщо Василь Степанович, той, що у вулик ліхтариком світив, пасічник, то одразу б він зрозумів, що здорові у Сергійовича бджоли. Що немає в них ніяких болячок і паразитів. І чомусь саме третій вулик забрав! А що там? Нічого особливого у тій бджолиній сім’ї немає... А може, вони вирішили навмисно його бджіл чимось заразити? За те, що він до них про Ахтема і Бекира питатися ходив? Адже сказав йому слідчий, що у «чужі справи» Сергійович лізе.

Так сидів пасічник біля багаття, думав і гілля машинально до вогнища підкидав. І ставало його рукам від багаття тепліше. Очі його до темноти нічної вже звикли, і тепер міг він легко уже і стінку другого вулика розгледіти. Головне, зрозумів він, угору на місяць очей не зводити. Бо