Андрій Анатолійович Кокотюха - Червоний. Без лінії фронту

— НІ-І-І-І! — заволала я, глухнучи від власного крику, тепер сама вчепилася в рудого, ми разом упали на брудний від вугільного пилу сніг.

Червоний відштовхнув нападника далі.

Той розтиснув руку, лишивши піку в животі підрізаного ним же урки.

Мить — і вона вже опинилася в Данила.

Це була не бійка. Навіть не бій.

Розправа.

Помста.

Інакше досі не можу оцінити побачене в ту страшну ніч, дати шаленству Червоного бодай якусь інакшу назву. Він готовий був різати, бити, колоти, давити руками, рвати зубами — пускати в діло все, чим можна завдати ворогам шкоди.

Колишнього власника піки вдарив нею ж навідліг, мітивши в лице та влучивши туди. Злодій не закричав — завив, рухнув на коліна, закрив обличчя руками, руки й сніг довкола стали кривавими. Не зупиняючись, укладаючи в битву залишки сил, дивом збережених за ці важкі для нього дні, Данило метнувся вперед, виставивши руку й проштрикнувши третього нападника. Шофер підскочив збоку, вдарив, Червоний не встиг ухилитися — упав. Але тут же перевернувся на спину, перекотився, і шофер зробив звичну в таких випадках помилку: вирішив, що роззброїв противника.

Навалився зверху з наміром притиснути до землі.

Зустрівся з закривавленим вістрям, захрипів, незграбно ворухнувся.

Червоний викотився з-під нього.

Тим часом Валет скинув мене із себе, копнув носаком, та більше не чіпав, лишивши, мабуть, на потім — стрибнув, висмикнувши револьвер.

Усе одно рухався вертляво, не зміг влучити навіть із-близька.

Другий постріл гримнув у небо: Данило збив нападника з ніг, сильно впав колінами йому на груди.

А потім мені стало так лячно, як не було до того й не буде потому, хоч у майбутньому бачила всяке.

Данило Червоний різко нахилив голову впритул до Валетового писку.

Клацнули зуби.

Як відхилився, довкола рота багряніло.

Він хапнув зубами за вороже обличчя.

Я не вловила момент, коли з усіх, хто стояв біля кар’єру, на ногах і неушкодженим залишився лише Ваня Баркас.

— Кинь це, синку... Гірше робиш... Собі гірше... Знайдуть тебе...

— Поки шукатимуть. — Червоний узяв револьвер напереваги, посунув на Баркаса. — Тебе раніше знайдуть, діду. А може, не знайдуть зовсім.

— Скажи йому, Домцю! СКАЖИ, ДИТИНО! Я ж тебе врятував!

— Ти сам собі віриш? — Сама здивувалася, як лунко й дзвінко звучав тоді мій голос.

— Не сміти! Не сміти! Геть! — Баркас задкував, мовби не знаючи, що за спиною — край кар’єру.

Червоний зупинився посеред місця, яке щойно стало полем бою.

Я не відводила очей. На диво спокійно сприйняла, коли він кількома пострілами добив поранених. Воркута й не до такого привчить.

Потім, так само спокійно, Данило пожбурив револьвер із порожнім барабаном у темряву. Знайшов того, хто обшукував його. Витягнув пістолет, загнав патрон у патронник.

— Закінчимо з тобою, діду?

— НІ!

Ваня Баркас зламався на наших очах.

Не такий уже він і всемогутній.

Звісно, не лишився на зоні, аби з суками воювати. Інвалідність собі вигадав.

— Поговоримо. — Данило опустив пістолет. — Йди сюди, Домцю, ти то краще зможеш.

Отак я вперше побачила, як Червоний усміхається.

10

Далі коротко розкажу, бо все закінчилося й почалося водночас.

Дядя Ваня не довго опирався. Погодився зробити Данилові справжню довідку про звільнення, але вписати в неї липове прізвище. Утім, не таке вже й липове: людина справді була, вийшла по закінченні терміну покарання й незабаром зникла, розчинилася у Воркуті. Такі мертві душі потрібні були кримінальникам, аби легалізовувати своїх, давати нові біографії чи просто торгувати ними. Мертва душа не мала на Великій землі рідних та близьких, тут — так само, ніхто такої людини не пам’ятає в лице й не помітить зникнення.

І все одно після того, як Червоний поскидав п’ять трупів на дно кар’єру, а я все бачила, нам обом довго лишатися тут не годилося.

Підключився Прохор Власов зі своїм умінням відчиняти будь-які двері. Так виникла легенда про нещасного зека, який звільнився й ходив хворий та неприкаяний, аж поки не зустрів рідну душу — юну й жалісливу Домнікію Чечель, яку всі, хто знав, називали Домною чи кликали «полтавською галушкою». Їй самій здоров’я не дозволяє довше лишатися в суворому кліматі. Ні в чому поганому помічена не була, характеристики чудові, хай собі їде на Велику землю, на батьківщину, на давно звільнену від німецьких фашистів Полтавщину.

Проводжали мене всім театром.

Там же, чекаючи можливості виїхати зі своєю довідкою на свободу з чистою совістю, мешкав у підсобному приміщенні Данило Червоний.

Ми домовилися, де зустрінемося, — станція Мікунь.

Звідти залізниця вже прямо вела, хай із пересадками, котрим числа не було — але довела, куди треба.

Довідку на паспорт, цілком легальний, справжнісінький, Данило обміняв у Сиктивкарі. Звідти мандрували разом. Нічого не подумайте — не як подружжя, просто трималися одне одного. Червоний опікав мене, як міг, а я їхала в Україну після десяти років розлуки — і не вірила, що з нами відбулися такі дива.

Часу в дорозі вистачало, тож устигла почути від нього про Організацію. Але говорили про таке, лиш коли бували зовсім самі. Загалом Червоний відмовчувався на людях, а я, коли треба, казала: везу брата з тюрми додому, там він собі горло пошкодив, балакати трудно. Дістанемося додому — по лікарях водитиму.

Не згадаю, скільки часу забрало, поки дісталися Харкова. Звідти до Полтави недалеко. Та не тягнуло мене вже давно туди, навряд чи хтось лишився з раніше знайомих. А як і залишився — навряд чи згадували про Чечелів, котрі подалися за Полярне коло. Тому їхала, куди Червоний.

А він до Києва подався.

Там лишив мене на вокзалі й кудись зник. Ночувала сама, уже думала — попався міліції, закінчилося везіння. Коли ранком прийшов, у подробиці не вдавався. Сказав лиш: тримав у пам’яті кілька адрес, одна з них виявилася дійсною. Далі нами вже опікується Організація. Не ті можливості вже, але все одно дещо може. Зокрема документи зробити, інші, але теж справжнісінькі.

З Києва подалися до Проскурова.

Звідти — до Луцька.

Там Данило Червоний зі мною попрощався.

Більше не бачила його ніколи. Як потрапила до Європи, який шлях потому пройшла — інша історія, уже моя, особиста. Лиш треба додати: без нього я б не дожила до своїх літ. Померла б молодою у тій клятій Воркуті, без роду-племені.

Скажете — так не буває.

Правду скажете.

Значить, більше нікому Бог так не поміг,