Умберто Еко - Таємниче полум'я цариці Лоани

Отож, саме тому, що просив я, а не хто інший, Амалія спробувала пояснити.

Попри те, що по поверненні додому тіло дідове було знесилене рициновою олією, дух його не скорився. За перші кілька разів йому годі було й голову підняти, а щоб про щось таке думати — й поготів, з нього й душа виходила. А от наступні два рази він вирішив спорожнитися у вазу. Там він змішав рицинову олію і те, що виходить, коли людина вип’є проносне (так пояснила Амалія). Дід узяв у дружини пляшечку з-під трояндової води, гарненько вимив і зцідив туди свою суміш олії з отим. Потім закрив і замастив горлечко сургучем, щоб не вивітрився букет, знаєте, як у вині.

Дід забрав пляшечку із собою до міста, а коли вся сім’я евакуювалася до Солари, він приніс пляшечку до кабінету. Мазулу, безперечно, був у курсі всього і поділяв дідові переконання, тож щоразу, заходячи до студії (Амалія мимохідь дослухалася і зазирала), кидав оком на пляшку, потім на діда, тоді витягував руку долонею вниз, потім, повернувши зап’ясток, підіймав долоню вгору і погрозливо промовляв: «Sas gira». Мовляв, «коли все розвернеться» — тоді все зміниться. А дід, особливо останнім часом, у сорок третьому, незмінно відповідав: «Уже розвертається, розвертається, любий Мазулу. Онде ті вже висадилися на Сицилії».

Нарешті, настало 25 липня. Велика Рада усунула Муссоліні. Король звільнив його, і двійко карабінерів, запхнувши дуче у машину «швидкої», повезли колишнього вождя світ за очі. Так ера фашизму добігла кінця. Я знову міг пережити ті дні завдяки дідовим добіркам тодішніх газет: заголовки на цілу шпальту, падіння режиму.

Але найцікавіше було читати газети, що вийшли наступними днями. Вони вдоволено писали про те, що натовпи звалюють статуї дуче з п’єдесталів і збивають фашистські в’язки з фасадів урядових будівель. А фашистські чиновники, перевдягнувшись у цивільне, безслідно розчинилися в юрбі. Газети, що ще 1924-го майоріли переконливими завіряннями в єдності всього італійського народу, що згуртувався навколо свого вождя, тридцятого запоєм співали про розпуск Палати фашиїв та корпорацій[193] і звільнення з-під варти політичних в’язнів. Звісно, редакторів газет змінили чи не за добу, але ж увесь інший штат співробітників лишився той самий. Отже, або вони були пристосуванцями, або роками тримали все це в собі, а зараз нарешті отримали змогу з насолодою про це написати.

Пробила дідова година. «Розвернулося», — коротко мовив він, і Мазулу зрозумів, що прийшов час стати до справи. Чоловік покликав двох здорованів, Стівулу та Джиджіо, що допомагали йому в полі, — обоє сильні й жилаві, обличчя червоні він сонця і від «барбери»[194]. Джиджіо взагалі був богатир, відомий на всі околишні села, бо як застрягала у кого вантажівка, відразу кликали саме Джиджіо, й хлопчина голіруч витягав її. Тож хлопців послали до найближчих сіл, а сам дід спустився у селище до телефону-автомата, щоб дістати інформацію від своїх друзів у місті.

Врешті, тридцятого липня вирахували, де мешкає Мерло. Його хата, хоча ні, садиба, знаходилась неподалік Солари, у місцині Бассінаско. Там він принишк і сподівався, що його ніхто не знайде. Він ніколи не був великим цабе, тож небезпідставно плекав надію, що його забудуть.

— Підемо другого серпня, по обіді, — скомандував дід. — Саме другого серпня двадцять один рік тому паскудник напоїв мене рициновою олією. По-перше, по обіді спека спаде, а по-друге, до того часу Мерло натовчеться, як свиня, і то буде слушний час, щоб допомогти йому все добряче перетравити.

Вони сіли у бричку й гайнули до Бассінаско.

Прийшовши до дверей маєтку, чоловіки постукали. Мерло відчинив, обв’язаний картатою обідньою серветкою, котрою користувався, щоб не замаститися. «Хто такі, звідки...» Звісно, дідове обличчя геть нікого йому не нагадувало. Хлопці заштовхали хазяїна всередину, міцно стисли руки за спиною, всадовивши на стілець. Тоді Мазулу затис йому носа вказівним та великим пальцями: йому б стало й цих двох пальців, щоб відкоркувати велику баклажку з вином.

Дід коротко нагадав Мерло історію двадцятиоднорічної давнини. Певна річ, той мотляв головою, мовляв, до політики не має жодного стосунку й сталася якась прикра помилка. Проте, нагадавши, дід додав, що, перш ніж напоїти олією, колись Мерло змусив його співати «алала!» із закритим носом, нагодувавши перед тим ще й чималою порцією поцілунків дубинки. Одначе, позаяк дід був людиною миролюбною, то йому б не хотілося бити нещасного палицею, тож, якщо Мерло погодиться відразу проспівати «алала!», вони б уникли ніякового для обох становища. І Мерло не вагаючись чимдуж загорланив з носовим резонансом «алала!», що, втім, і так було єдиним, чого він навчився.

А потім дід вилив співуну в горлянку запашний букет рицинової олії з фекальними масами, звісно, переконавшись, що все випито до крапельки. Напій дбайливо збережений за потрібної температури, 1922 року, більш як двадцятирічної витримки, якість та оригінальність гарантовано виробником.

Коли гості покидали хату, Мерло стояв навколішки проти цегляної підлоги, намагаючись виблювати випите. Проте носа йому затуляли достатньо довго, тож зілля опустилося аж до самісінького дна шлунка.

За словами Амалії, жінка ще ніколи не бачила діда таким сяючим, як того дня по поверненні. Пізніше дізналися, що той Мерло так злякався, що навіть коли після 8 вересня король попрохав перемир’я й чкурнув до Бріндізі, а німецькі фашисти звільнили дуче й знову прийшли до влади, він навіть у Соціальній республіці[195] Муссоліні не насмілився показувати носа, залишившись натомість удома обробляти свій городець. Цей лиходій, мабуть, уже теж віддав Богові душу, а про мене, казала Амалія, навіть якби йому й закортіло пожалітися фашистам, того вечора він так настрахався, що не згадав би облич тих, хто завітав до його оселі. Хто там порахує, скількох він ще напоїв рициновою олією...

— Гадаю, не лише покійний старий пан, ваш дід, роками не зводив з Мерло очей. Багацько, ма’ть, було бажаючих залити йому не одну пляшечку в горлянку, і повірте, після такого нікому більше не закортить перейматися політикою.

То ось яким був насправді дідусь. Ця історія пояснює і покреслені статті, і дослухання до хвиль лондонського радіо. І очікування, коли «все розвернеться».

Я знайшов ще одну газету, датовану 27 липня. Святкувалося повалення режиму, а на шпальті було надруковане спільне, сповнене радості привітання від Демократично-християнської партії, Партії дій, Комуністичної партії та Італійської соціалістичної партії робітничої єдності і Ліберальної партії. Якщо я бачив це привітання раніше,