Саймон Бекетт - Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт

Ґарднеру. Набрав номер на бігу, із полегшенням побачивши, що навіть тут є слабкий сигнал. Це було більше, ніж можна було очікувати, але я вилаявся, коли номер агента БРТ перемкнув мене на голосову пошту. Не було часу телефонувати Джейкобсен. Пол уже зник під гілками верби. Ретельно вимовляючи слова, я якомога краще описав, де ми, а потім вимкнув телефон і помчав за своїм другом.

Зблизька було видно, наскільки прогнила будівля. Дерев’яна обшивка розм’якла, як пробкове дерево, вкрившись крихітними дірочками. Думаючи про хмару комах, якими харчувалися бабки, я згадав слова Джоша Телбота: «Болотні коромисла також небайдужі до крилатих термітів».

Їх тут було хоч греблю гати.

Але наразі є більш нагальні проблеми. Попереду знову вигулькнув Пол, який біг зарослою стежкою вздовж будівлі. У грудях палало, я прискорився і відтягнув його назад, поки він не добіг до кінця.

— Відчепися від мене!

Він змахнув ліктем — у мене з очей посипалися іск­ри, але я не відпустив.

— Тільки подумай! А якщо в нього є пістолет?

Він намагався скинути мене.

— Мені байдуже!

Я щосили тримався за нього.

— Якщо Сем ще жива, ми — її єдиний шанс! Ти хочеш змарнувати його?

До нього дійшло. Відчайдушний вогонь згас у його очах, і я відчув, як опір стихає. Обережно відпустив його.

— Я не чекатиму, поки Ґарднер дістанеться сюди, — видихнув він.

— Знаю, але ми не можемо просто піти в атаку. Якщо Йорк там, не будемо полегшувати йому завдання.

Він ладен був зруйнувати стіни, щоб знайти Сем, але розумів, що я мав слушність. Хоч Йорк уже, мабуть, знає, що ми тут, але він може не здогадуватися, що нас лише двоє. Бачить Бог, у нас не було великої переваги, але надто гучне наближення позбавило б нас і тієї мізерної, що ми мали.

Рухаючись обережніше, ми підійшли до кінця стежки.

Очевидно, ми дісталися до будівлі ззаду. Тепер наблизилися до фасаду. Весняне сонце висіло надто низько, не підіймаючись над високим дахом, відкидало глибоку тінь. Ми зайшли в тінь, мов ступили в холодну воду. Навіть дерева з цього боку здавалися темнішими: високі сосни та клени, а не декоративні різновиди як у саду позаду будинку. Ліс захопив увесь колишній парк, гілки спліталися над багнюкою під’їзної алеї, утворюючи темний тунель, що викликав клаустрофобію. Вихід з нього губився в далині.

З одного боку хилився потрісканий дерев’яний знак. Примарно-синій, сповнений давнього оптимізму: «Дихайте глибоко! Вітаємо в спа-санаторії Седар-Гайтс!» Побудований, мабуть, у 1950-ті. Судячи з його ветхого стану, про нього всі давно забули.

Усі, крім Йорка.

Кілька автомобілів безладно тулилися на під’їзній, викрадені разом із життям їхніх власників. Більшість із них, очевидно, давно не рухалися: дахи та лобові стекла були вкриті пліснявою та пташиним послідом, але два виявилися чистішими за решту. Зокрема, вели­чезний чорний пікап із затемненими вікнами.

Вирізнявся з-поміж них і синій позашляховик «крайслер».

Мов жовч, у горлі піднялося усвідомлення того, як обдурив нас Йорк. Мабуть, він потрапив у аварію, коли був уже недалеко звідси. Тож замість того щоб ризикувати, знаючи, що його шукають, він не надто наблизився до під’їзду Седар-Гайтс, а натомість проїхав кілька миль, покинувши після цього машину швидкої.

Викрав іншу автівку й повернувся сюди.

Позашляховик стояв біля підніжжя вимощених розхитаним камінням сходів, що вели до критої веранди. Нагорі височіли подвійні двері, колись розкішні, а тепер такі ж напівзруйновані, як і все інше.

Одна зі стулок була відчинена.

Підіймаючись сходами, Пол нахилився й підібрав дерев’яний стовпчик, що випав з балюстради веранди. Крізь відчинені двері вгорі я міг розгледіти великий похмурий вестибюль та підніжжя широких сходів. Пол простягнув руку, щоб штовхнути двері.

І тут мій телефон задзвонив.

Дзвінок пролунав приголомшливо голосно. Я витяг його з кишені й побачив ім’я Ґарднера на дисплеї. Боже, не зараз! Навпомацки намагався відповісти, але минуло кілька жахливих секунд, перш ніж пронизлива трель замовкла.

Голос Ґарднера чутно було з перервами:

— Гантере? Де ви, в біса?

Але відповідати не було часу. Ні на що не було часу, тому що в цю мить з глибини будинку почувся крик. Він швидко обірвався, але Пол утратив контроль.

— СЕМ! ТРИМАЙСЯ, Я ЙДУ! — крикнув він і вломився у двері.

О Боже! Але вибору вже не було. Не звертаючи ­уваги на гнівні запитання Ґарднера, я побіг за Полом у санаторій.

***

Ти схиляєш голову і прислухаєшся. Вони скоро будуть тут — маєш лише кілька хвилин. Адреналін пронизує, але зараз ти подолав найважчий шок і знову можеш працювати. Коли почув їх біля французьких дверей, тебе паралізувало, бо не міг повірити в їхню появу. Ти думав, що, залишивши машину швидкої за милі від свого лігва, скинув їх зі свого сліду, тож дозволив собі розслабитися.

Ти мав знати краще.

Твоїм першим інстинктом було втекти, але це не вихід. Змушуєш себе заспокоїтися, подумати! І поступово паніка вщухає настільки, що ти розумієш, що треба робити. Ти кращий за них — пам’ятай про це. Кращий за всіх.

Ти ще можеш повернути цей раунд собі на користь.

Але треба квапитися. Очі зв’язаної фігури дивляться на тебе, розширені й налякані, ти переконуєшся, що кляп більше не вискочить. Ти не хочеш більше криків, щоб не виказати їм, де ви ховаєтеся, — ні. Ти починаєш, і в тебе виникає відчуття марноти. Це не так, як було задумано, не тоді, коли ти підійшов так близько… Але немає часу шкодувати. Немає часу ні на що.

Тільки на те, що треба робити.

Коли все закінчується, ти дивишся на свої руки з огидою. Ті очі більше не бачать тебе — нічого. Твоє дихання зривається, ти прислухаєшся до звуків непроханих гостей, які наближаються. Ну нехай. Ти майже закінчив. Залишилося зробити ще одну справу — і сюр­приз готовий.

Витираючи піт з обличчя, тягнешся до ножа.

Розділ 23

Пол пробіг через вестибюль.

— СЕМ? СЕМ!

Його крик відбивався від голих стін. Усередині санаторію було темно й порожньо — ані меблів, ані медичного обладнання. Вікна затулені, світло проби­валося лише крізь щілини між планками віконниць. Великий порожній простір, де нічого немає, крім зат­хлості й пилу. Я пірнув туди слідом за Полом, притиснувши телефон до вуха.

— Говори зі мною, Гантере! Що відбувається? — допитувався Ґарднер. Його слова зникали, коли