Оксана Усенко - Відлуння, Оксана Усенко

— Можливо ця катастрофа внесла розлад у загальні налаштування і місто перейшло на альтернативні спектри, які мій віман не ловить. Це ж досить стара модель. А Сваргемахал обладнаний найсучаснішими технологіями і якийсь нещасний астероїд, навіть з нетиповим потягом до прибирання, йому не загроза.

— Але тоді як ми знайдемо Сваргемахал? Це ж не Чхаттісгарх, який стоїть на місці. Стояв… Подивись, наша навігація зараз має лише геомагнітні орієнтири.

— Цього вистачить. Візьмемо за основу періодичність переміщень Сваргемахала і вручну розрахуємо напрямок. А при наближенні ми його просто побачимо. Це ж не дрібна ящірка, яку можна не помітити в траві, — заспокійливо мовив Бохлейн. Ірада закусивши губу кивнула, намагаючись відігнати непрохане питання, «а  чи буде, що бачити? А раптом і від Сваргемахала полишилася лише пляма?».   

Сергій

Стелла якось невимушено полишилася у Сергія на ніч, потім ще на кілька днів, а потім він просто купив їй зубну щітку та вони разом розклали її речі в його шафі. Сергія щиро здивувала легкість, з якою ця дівчина вписалася у його життя. Прекрасно порозумілася з Ефірою (хто б сумнівався), привнесла у квартиру затишок та аромати смачних страв, якось непомітно впорядкувала графік Сергія. Стелу чомусь майже не лякали численні сповіщення про повітряні тривоги та періодична робота ППО, не жахали перспективи обіцяного блекауту на зиму. Втім, до останнього Сергій старанно готувався: закупив акумуляторні лампи, поставив безперебійник на роутер, підключився до провайдера, який забезпечує інтернетом, навіть за відсутності світла протягом 12 годин (сусіди порадили з урахуванням попереднього досвіду), придбав інвертор, щоб індивідуальне опалення стало ще більш автономним, запасся кількома пауербанками. Втома від війни та усвідомлення складних перспектив нікуди не поділися, проте тепер вони сприймалися, лише як незручні сходи, котрі просто треба подолати. Сходи до омріяної перемоги та мирного життя.

Попри війну, зі Стеллою Сергій ожив, перестав ціпеніти, застрягати між намаганням не відчувати болю і неможливістю відчувати радість. Заради одного дня з цією дівчиною він здатен був вгамувати весь той придушений вир емоцій, який руйнівним тайфуном нуртував всередині, проте, вир і сам вгамовувався. Складалося враження, що Стелла порозумілася з «тарганами» Сергія краще за самого Сергія! Здавалося, що варто з’явитися цій дівчині в його полі зору і «таргани», як слухняні першокласники, розсідалися по куточках свідомості, спостерігаючи за нею захопленим поглядом. Її ніжність та віра в нього дивували та дарували крила і під тим закоханим поглядом Сергію ставало байдуже, що ті крила нагадують закіптявілий, потріпаний численними влучаннями безпілотник, що дивом повертається на позицію. Головне, що ті крила несли!

 Чи можна бути щасливим посеред війни? Виявляється, можна. Виявляється, щастя може прийти коли завгодно і для цього насправді потрібно не так багато — уміти, дозволити собі цінувати гарні моменти. Дозволити собі відчувати, нехай це призводить не лише до можливості насолоджуватись радісними моментами, а й страждати та лютувати. Життя Сергія після поранення було нескінченним квестом з пристосування до вибриків пошкодженого організму, вгамовування люті та скорботи від кожного повідомлення про загиблих від рук русні людей, оформлення дурнуватих папірців, спроб знайти своє місце та одночасно вписати у нескінченне зростання цін свої потреби та прагнення хоч якось допомагати побратимам. І з кожним днем  те життя ставало все складнішим, а перспективи все розмитішими, ще й розмивали їх виключно темні фарби. Проте тепер Сергій вірив, що крізь все це можна пройти, якщо є заради чого і кого. Особливо коли поряд є кохана. Усвідомлення того, що вони зі Стеллою разом, що роблять правильні, корисні справи, приносило щастя. Нехай те щастя і нагадувало перелякане кошеня у військових берцях. Сергій ризикнув дозволити собі відчувати, бо несподівано усвідомив, що завтра може просто не бути. Це нагадувало стрибок з головою у невідомість, проте дало несподівано гарні результати — він почав жити, а не лише боротись.

Засинаючи поряд зі Стелою, Сергій ледь не щодня мріяв зупинити мить. Так, він досі почувався винним перед тими, хто загинув, хто за роки війни бачили родину добре якщо пару тижнів, перед тими, хто сидить у траншеях. Проте тепер він знав, що робити йому, й замість випалювати себе зсередини почуттям провини, просто вставав та брався за роботу. Стелла стала для нього берегинею, спокусою та музою. І, мабуть, роль музи їй давалася найкраще. Такої собі практично-діловитої музи, що навіть матеріал для реалізації ідей доставила. Адже та смужка металу з червоними камінчиками, які Стелла назвала соранойсі (дивне слово, яке здалося Сергію знайомим), мали дуже дивні властивості. Сергій розумів, що якісь західні науковці, за ці камінчики, напевне, пів життя б віддали, проте краще б вони дали достатньо зброї, аби Україна відбилася від русні. Але вони давали недостатньо, тож Сергію зараз головним було, що з тими загадковими камінчиками нарешті почав працювати утпрерак. Бо де буде вся та європейська наукова спільнота, якщо Україна не стримає русню і та вихлюпнеться своєю скаженою ордою на цивілізований світ?

На виготовлення робочого прототипу пішло кілька місяців. Визначити радіус дії, поєднати з іншим обладнанням, визначити оптимальний дрон-носій, встановити захист, встановити програмне забезпечення, яке визначатиме напрямок дії «променю детонації» та його ширину, бо варіант, коли вибухає все підряд, в радіусі кількох метрів від утпрерака, нікого не влаштовував.

В один з днів, коли Сергій проводив чергове тестування свого винаходу на імпровізованому полігоні (знайомства Діда дали можливість брати участь в утилізації нерозірваних елементів збитих ракет), туди приїхав Дід. Задумливо спостерігаючи, як невеличкий дрон з утпрераком послідовно провокує детонацію, чоловік схвально кивав та прискіпливо уточнював відстані та параметри перепон, крізь які «добивав» сигнал. Бетонна стіна, цегляна, металевий щит, поєднання перепон…