Оксана Усенко - Відлуння, Оксана Усенко

Всадовивши Іраду на крісло, чоловік взявся за медичні процедури. Відкриті рани дівчини та потчі, зайняли не багато часу, проте портативний сканер повідомляв, що організм Іради потребує більш серйозної діагностики, засобів та часу на повноцінне відновлення.

Бохлейн кинув стурбований погляд на панель керування віманом і полегшено видихнув. Система сповіщала про можливість злету.

— Що ж, час вирушати. Повернемо тебе Тріпурі. Сподіваюся, вдруге Правителі не губитимуть нашу Рані. Як вони взагалі примудрилися таке встругнути? Я за останні десять років жодного разу не бачив тебе десь саму.

— Які десять років? — кліпнула на нього Ірада.

— Ті, які я тебе бачив лише завдяки інформаційним технологіям, — криво посміхнувся чоловік.

— Оу… Так, здається у мене проблеми, — пробурмотіла дівчина.

— Більші за аварію, опромінення та виснаження?

— Однозначно, бо все перелічене тобою, є наслідком того, про що я не пам’ятаю. Я не знаю про які десять років ти говориш, бо за моїми спогадами, ми бачилися кілька місяців назад.

— Тимчасова втрата пам’яті? Цікаво. Не чув, щоб декхаї страждали аномальним функціонуванням пам’яті без фізичного пошкодження мозку. А фізичних пошкоджень сканер точно не виявив.

— Я не декхаї!

— Угу, ти «просто» Рані зі здібностями декхаї. За увагу якої змагалися Правителі. Втім, я їх розумію… Я б теж позмагався, якби мав шанси… Нічого, доберемося до повноцінної медичної капсули — і ти все повернеш.

— Ти навіть не спробував змагатися… — скривилася Ірада.

— Бо тверезо оцінював свої шанси, точніше їх відсутність. То до кого з чоловіків тебе везти?

— Гадки не маю, — набурмосилася дівчина.

— Гаразд… діятимемо по ситуації.

Бохлейн активував систему керування, віман невдоволено «відкашлявся», але потім робота двигунів вирівнялася і він злетів. Чоловік  скерував літальний апарат до Чхаттісгархага, бо той був найближче. Проте, варто було їм вилетіти з ущелини, як Бохлейн мимоволі сповільнив рух вімана. Замість звичного зеленого плато, перед ними розкинулася сіра, ідеально рівна пустеля до обрію.

— Ого… Тут що, хтось пройшовся атомарним різаком? — видихнула Ірада, шоковано оглядаючи пейзаж. Бохлейн здивовано озирнувся на дівчину, потім знову перевів погляд на рівнину. Атомарний різак був відносно недавнім винаходом Правителя Камалакші. Цей пристрій з легкістю зрізав і розпилював на атоми великі об’єми будь-якої породи, тому використовувався при будові нового злітного майданчика на одному з плато в північних широтах. Бохлейна здивувало, що Ірада, яка подібним ніколи не цікавилася, знала не лише назву приладу, а й наслідки його дії. А ще це погано поєднувалося з фразою дівчини про загублені спогади. Як можна забути десять років життя, проте знати такі речі? Чи це вибрики здібностей декхаї? Тоді Іраду треба в першу чергу везти до Мохеджо. Звичайна медкапсула з таким не допоможе.

— Схоже. Тільки тоді він потрапив в якісь не ті руки… —  пробурмотів Бохлейн скеровуючи віман далі.

Рівнина тягнулася довго й виглядала так одноманітно, що, здавалося, віман не летить, а застиг, як комаха у склі. Та ось на сірій поверхні почали з’являтися темні зіркоподібні ляпки з поглибленнями всередині. Одна, друга, третя, потім вони почали мелькати під віманом десятками, доки не злилися в одну величезну чорну пляму попереду, яка при наближенні поступово перетворилася на гігантську вирву з озером на дні. Бохлейн кинув погляд на карту і похолов — саме тут мав бути Чхаттісгарх.

— Це…стара столиця? —  розгублено спитала Ірада.

Внизу не було навіть натяку на величні будівлі, лише глибока чорна вирва з нерівними, окреслена світлішим контуром, краями. Від двигунів вімана, що завис над краєм вирви, в повітря почали підійматися хвилі пилу, що закручувалися у химерні вихори і чорними візерунками осипалися на сіру поверхню рідини. Судячи з інформації, яка побігла екраном після запиту Бохлейна, — озеро складалося не з води, а з розплавленої породи.

— Схоже на те…

— Але як? Що тут сталося? Хто таке міг зробити?

— Я б подумав на падіння якогось небесного тіла, проте занадто рівне все навкруги. Хіба що астероїд після приземлення вирішив впорядкувати навколишній простір. А таке малоймовірно. Треба знайти Мохеджо, чи когось з твоїх чоловіків.

— А, може, не треба? Може, краще додому? — невпевнено мовила дівчина, розширеними очима споглядаючи на те, що колись було Старою столицею людства. Бохлейн зі співчуттям поглянув на Іраду, проте заперечливо мотнув головою.  

— Ірадо, ти — Рані. Душа, муза, цілевказівний промінь людства. Ти зараз потрібна всім… Хто вижив. А тобі потрібна допомога. Тож нам треба до Сваргемахала, — мовив Бохлейн, намагаючись згадати куди саме збиралася летіти Джат. Дуже хотілося вірити, що не Чхаттісгарха.

— Але ж поглянь… Сваргемахала немає в ефірі… Нікого немає… Від часу аварії мої комунікатори мовчать, наче дурнуваті прикраси дхаса. Я думала, то щось з ними, через скелі, аварію, але подивись, віман теж не ловить жодних сигналів. Нікого немає в ефірі… Бохлейне, що могло статися, щоб нікого не було? Жодного голосу! — дівчина нервово проводила пальцем по сенсорній панелі налаштування комунікатора вімана. У відповідь той лише мінився всіма кольорами білого, проте не видавав жодного звуку.