Ірина Литвин - Ліна та пригоди в Половецькому замку, Ірина Литвин

– Все добре, – сказала вона. – Леля вас не помітила. Вона сказала мені йти в свою кімнату.

– Що ти робила? – запитала Ліна.

Рута засміялася.

– Сказала їй що вона неправильно сидить на траві і неправильно слідкує за нами. А що ж вона думала, повчати інших тільки їй можна? Ви б бачили що вона розізлилася.

Ліна засміялася.

– Ходімо швидше, бо Лоло щось зовсім зле, – додала вона.

Рута повела їх у бібліотеку. Це була невеличка кімнатка на другому поверсі. Високі стелажі з книгами стояли дуже близько один біля одного, що проходити між ними треба було лише боком. Вони зупинилися на початку кімнати.

– Навіщо ви мене сюди привели? – запитав Лоло.

– Ми хотіли показати тобі бібліотеку, – сказала Ліна.

Лоло підійшов до одного зі стелажа і почав проводити руками по книгах.

– Вони такі запилені і так неохайно складенні, – сказав він. – Моя бабуся ніколи б такого не дозволила в своїй бібліотеці. Що це взагалі за місце таке?

Лоло запитально подивився на них і з його обличчя стало зрозуміло що він почав усе пригадувати.

– Ура! Вийшло! – закричали разом Олег і Ліна.

– Що вийшло? – не розумів Лоло. – То ми в замку? Куди поділися тіні? Олег, ти в нормі? Ми думали тебе викрала Рута.

Раптом Лоло помітив що Рута дивиться на нього і замовк, запитально подивившись на Олега і Ліну. Вони наперебій почали розповідати йому про все що трапилося і як вони опинилися у Вихорі. Рута в цей час бродила по бібліотеці. Раптом вона застигла біля вікна. А тоді миттю кинулася до трійці друзів.

– Там мій дядько! – скрикнула вона.

– Де? – здивувались діти.

– Біля воріт. Я щойно побачила його з вікна. Я піду до нього.

– Стривай, – зупинила її Ліна. – Це може бути небезпечно. Ми ж не знаємо на кого його перетворив Вихор. Підемо разом.

Хлопці стверджувально кивнули.

Раптом в коридорі почувся тупіт дитячих ніг та гамір. Рута обережно першою виглянула за двері. Їхні однокласники мов навіжені носилися коридором.

– Тиха година – оголосила голосно Леля і всі почали бігати та тупотіти ще сильніше.

Щойно Леля повернулася обличчям в іншу сторону, четверо друзів обережно вийшли з кімнати. В такому гаморі їх ніхто не помічав і вони тихенько пройшли в Лелі за спиною і побігли вниз.

Ворота до замку були відчинені. Северин стояв на вході, опершись на них плечем, та щось сам до себе говорив. Він був одягнутий в старий порваний одяг і був схожий на жебрака. Діти підійшли до нього.

– Северине, це я Рута. Ти пам’ятаєш мене?

Северин глянув на них без особливого інтересу.

– Ах, дітки, ви з табору? – запитав Северин і діти зрозуміли що він теж усе забув.

– Невже ти нічого не пам’ятаєш? – не здавалась Рута. – Я твоя племінниця і ми колись жили в цьому замку.

Северин лише здвинув плечима.

– Я взагалі мало що пам’ятаю про своє минуле. Я завжди жебракував. Хоча колись, здається, був дуже багатим. Не знаю що тоді трапилось.

– Це марна справа, – зітхнув Лоло, – він нічим нам не допоможе.

– А скоро у вас обід, дітки? Може ви принесете мені щось поїсти? Але тільки так щоб ваша вчителька не бачила, бо вона одразу прожене мене.

– Добре, – сумно сказала Рута.

Северин знову почав щось сам до себе бубоніти.

– … Інший світ… Треба тільки перейти річку і там починається інший світ…

– Про що це ти говориш? – запитала Рута.

– Про інший світ, – відповів Северин, – чарівний світ. Туди можна потрапити перейшовши міст через річку.

– Де цей міст? – запитала Ліна.

– За горизонтом. Треба довго йти вздовж річки щоб його знайти, – задумливо сказав Северин.

Ліна жестом покликала друзів до себе.

– Можливо Северин все таки не все забув, – сказала вона.

– Це як? – запитав Олег.

– Він не пам’ятає хто він, але можливо він все одно знає як вибратися звідси. Що як той чарівний світ і є наш світ?

– Або він просто говорить якусь нісенітницю, яку йому втокмачив в голову Вихор, – додав Олег.

– Дізнаємось тільки якщо знайдемо міст, – наполягала Ліна.

– І втрапимо у ще більшу халепу, – стояв на своєму Олег.

– Треба спробувати, – сказала Рута, – ми вже у халепі і краще тут точно не буде.

Вони втрьох подивились на Лоло, бо він єдиний ще нічого не сказав.

– Я хочу додому, мої батьки мабуть дуже хвилюються, – сказав збентежено хлопець, хоч і ідея йти кудись в цьому дивному світі йому не дуже подобалась.

– Тоді вирішили, – зраділа Ліна, – ідемо шукати міст!

– Треба взяти з собою якісь речі і їжу. Невідомо скільки нам іти, – сказав Лоло.

Усі вирішили що це хороша ідея і поспішили в дім збирати речі. Рута сказала Северину що вони скоро повернуться і наказала чекати їх тут.