Олександра Багірова - Єдина для Ворона, Олександра Багірова

Епілог

Чотири місяці по тому…

Каріна

- Ненавиджу тебе, Микито! - дивлюся на його усміхнену фізіономію, що стирчить з вікна.

За вікном ніч, світить повний місяць, зірки засліплюють очі, чутно шум моря.

- Люблю тебе, Карінко, - каже, тримаючи червону троянду в зубах. І як йому виходить так чітко вимовляти слова?

- Ненавиджу!

- Кохаю! Сьогодні особливий день.

- Цього дня особливо ненавиджу!

– У нашого сина день народження, – усміхається.

  - Ненавиджу!

- Ходімо!

  - Ненавиджу!

Застрибує на підвіконня, хапає мене та притискає до себе. Заривається носом у мою шию.

- Ворон!

  - Не можу без тебе! Люююблю!

- Ненавиджу!

- У мене для тебе подарунок.

- Який?

- Ходімо зі мною!

– Куди?

- Літати!

Дивлюсь у його безсоромні очі. Не можу. тону.

– Ти неймовірна!

З часу мого весілля минуло чотири місяці. Він стояв навколішки. Чи могла я відмовити? Ні. Вперше я побачила кохання в його очах. Вони іскрилися таким світлом.

Моє кохання, воно нікуди не пішло. Тоді я чітко це відчула.

Він зірвав весілля.

Злюсь?

  Ні.

Неможливо злитися на коханого. Я про нього мріяла все життя.

Але я не здаюся, все ж таки ні. Боюся. Ми живемо окремо. А все ще не можу до кінця прийняти його.

Ворон хапає мене на руки і несе на захід сонця.

-  Що ти робиш?!

- Побачиш, - хитро підморгує.

Обвиваю його шию. Усвідомлюю – це найкраща та кохана людина на землі.

Він приносить мене на поле. Там стоїть літак.

- Політаємо, голубко?

Так, тепер я відчуваю себе його голубкою. Цей погляд ні з чим не порівняти. Так дивляться очі чоловіка, який любить. А я відчуваю себе його жінкою. Саме у цей момент.

- Ти моє життя!

- Ти моє все! Без тебе мене немає!

Він вносить мене до літака.

- Ти коли керувати навчився? – питаю сміючись.

- Ворони літають, - притягує мене до себе і цілує.

- Усе. Життя хочу з тобою літати.

- Іншого і не дозволю, голубко!

З нами ще пілот та інструктор, але я їх не помічаю, як і самого літака. Є тільки небо, а в ньому потойбічні очі Ворона. Вони затягують раз, і більше ніколи не відпускають. Я чесно намагалася вирватися, багато разів і навіть думала, що звільнилася. Я намагалася збудувати життя з іншим. Навіщо? Обманювала себе, так простіше, так легше, ніж прийняти факт, що Ворон ніколи не буде моїм.

А зараз ми в безкрайньому небі, крила вони справді є, я відчуваю їх за спиною, як вони переплітаються з крилами Ворона. Політ він у душі, у безмежних почуттях.

Але досі я не вірила, що це можливо. Спочатку навіть сердилась, що почуття піднялися з глибини і знову набули сили… адже далі знову тільки розчарування. Він знову відлетить і залишить мене з розбитим серцем.

Тому до останнього тримала дистанцію, а сама тремтіла від одного його погляду, гіпнотизувала телефон в очікуванні дзвінків та повідомлень, відштовхувала, а сама лаяла себе останніми словами.

Тим визнанням біля вівтаря він пробудив у мені таку силу кохання, яка лавиною знесла всі бар'єри. Це було надто добре, щоб повірити… адже я любила його все своє свідоме життя.

- Ворон... невже? - запитую одними губами, поглядом передаю те, що сказати не в змозі.

- Вір мені, - притискає до себе і цілує так, що неба стає мало. Відлітаю до інших галактик, кружляю у вихорі взаємності.

Взаємність… це слово найсолодше… Воно вистраждане. Але я ні про що не шкодую. Воно варте того.

Літак приземляється. Але це нічого не змінює, ми продовжуємо літати на крилах наших почуттів.

- Що це за місце? – питаю, озираючись на всі боки.

- Ідемо, - бере мене за руку, якраз починається світанок, і вдалині видніються вершини гір. - Приготуйся до довгої прогулянки.

Ми виходимо до мальовничого місця, навколо луки, скелі та стежка, увита квітами.

- Вороне, що ти задумав? - піднімаю голову і милуюсь його профілем.

- Терпіння, голубко… скоро…

- Що скоро?

А у відповідь він підхоплює мене на руки та обсипає поцілунками.

Ми підходимо до мосту, він прикрашений крученими рослинами, квітами.

– Щось не схоже на свято для дитини, – не приховую щасливої посмішки.

- Це саме воно і є, - лукаво мені підморгує.

Проходимо мостом і виходимо до приголомшливого водоспаду. А над ним напис у небі:

«Голубко, виходь за свого Ворона»

- Ти з глузду з'їхав! – вигукую.

- Від любові до тебе, - стає на одне коліно і протягує мені коробочку у формі білих крил, а в ній кільце - два крила, а між ними блискучий камінь. - Скажи: «так» і я присягаюся, що ти ніколи про це не пошкодуєш.

А я нічого не можу сказати. Слів немає від щастя. Відкриваю і закриваю рота, не вірю в те, що відбувається. Невже це моя реальність?

Ворон одягає обручку мені на палець.

- Я більше ніколи тебе не відпущу, голубко.

- Так, - говорю ледве чутно.

- Так?

- Так! Так! Так! - тепер кричу душею, серце тріумфує.

Ворон обіймає мене і цілує. Позаду чую гомін голосів, захоплена емоціями не одразу розумію, що відбувається. Коли обертаюсь, помічаю, що ми тут не одні…

Першим в очі впадає Огнєв, у білій сорочці, що розвивається, з букетом троянд під руку з дружиною. Адріан та Слава, її брат Стас та його дружина, Богдан…

- Ви всі тут для ... - здивовано моргаю.

- Вони гості на нашому весіллі. Воно відбудеться тут і зараз, – каже Ворон. - Переодягайся все готово.

- Ти заслужила на своє щастя, - від гостей відділяється Вадим під руку з Марусею.

- Мамочко, ти виходиш заміж! - До мене біжить дочка.

- Виходжу, - схлипую, обіймаючи свою дитину.

- Карін, - Вадим підходить ближче.

- Так? - піднімаю на нього повні щастя та сліз очі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍