Анна Мавченко - Невситимі, Анна Мавченко

Вона спромоглася викликати в мене слабку посмішку. Та й бажання плакати при свідках відпало. Хоча в грудях страшенно пекла образа. Зрада близьких – найважча й завжди залишає по собі шрами. Лідія ніколи мене не засмучувала й не ображала, тим складніше зараз повірити в її безглузді звинувачення й колючі слова. Не розумію, чим на таке заслужила.

- Куди ділися квіти? – запитала я стомлено, впавши на диван.

- Я перенесла їх до ванни. Без води вони швидко загинуть.

Кивнула, приймаючи відповідь.

- Важкий ранок? – місце поруч прогнулося.

- Не те слово! Але я не хочу зараз про це говорити.

- Тебе ніхто й не змушує. Повір, я чудово все розумію, – співпереживання пронизало кожну нотку голосу Софі. - Чула про приїзд пані Сівілли. І вашу з нею розмову слуги теж переповіли.

Я скривилася. Чутки – річ мерзенна і завжди приправлена щедрою брехнею. Навіть близько не хочу уявляти, що такого додумали працівники дому. Й узагалі не хочу підіймати цю тему.

- Допоможи, будь ласка, знайти мені якесь заняття, – всміхнулася розгублено, пояснивши: - Сидіти в чотирьох стінах бажання нема – й без того засмучена, до міста я сама не поїду, в саду теж надто нудно, а робити щось треба.

- Ми можемо сходити до лісу поїсти ягід. В будинку вони, звісно, теж є, але це не так цікаво, як маленька пошукова експедиція.

- Прекрасна ідея! – згодилася.

На тому й розв'язали всі проблеми. Я спробувала абстрагуватися від усього негативного і тривожного. Намагалася не думати про Лідію та її слова. Переконала себе, що з матір’ю Рейвана ми ще обов’язково знайдемо спільну мову. Й пообіцяла собі, що зроблю все, щоби бути гідною свого коханого обранця. Я ні перед ким не впаду обличчям у бруд. Не дозволю себе ображати чи наводити наклеп. Я даватиму гідну відсіч усім недругам, бо батько вчив мене бути сильною. І я буду сильною заради свого щастя.