Френк Херберт - Бог-Імператор Дюни

Владико. Потім мене забрали до кімнати глибоко під Посольством.

«То вона не бачила мого спектаклю, — подумав він. — Можу за це подякувати».

— Я покликав тебе, щоб попросити пробачення, — сказав він.

Вона опустилася на золоту подушку.

— За що ти просиш пробачення, Владико? Це ж не через тебе…

— Мене випробовували, Хві.

— Тебе?

— Дехто хоче дізнатися про глибину моєї турботи за безпеку Хві Норі.

Вона вказала вгору.

— Це… було через мене?

— Через нас.

— Ох. Але хто…

— Ти погодилася побратися зі мною, Хві, а я… — Коли вона почала говорити, він підняв руку, щоб її зупинити. — Антеак зізналася, що ти їй сказала, але це стало відомим не від неї.

— То хто ж…

— Неважливо хто. Важливо, щоб ти поміркувала. Я мушу дати тобі можливість змінити рішення.

Вона опустила погляд.

«Які лагідні її риси», — подумав він.

Лише в мріях можливо було створити повністю людське життя з Хві. У його спогадах містилося чимало прикладів, опираючись на які можна було нафантазувати про подружнє життя. Збирав в уяві нюанси — дрібні деталі спільного досвіду, дотиків, поцілунків, усіх солодких обмінів, а з них поставала якась болісна краса. Терзав його біль, далеко глибший, ніж фізична згадка про напад під Посольством.

Хві здійняла підборіддя і глянула йому в очі. Він бачив там співчутливе бажання допомогти.

— А як інакше я маю служити тобі, Владико?

Лето згадав, що вона належить до приматів, а він уже не зовсім. Різниця поглиблювалася з кожною хвилиною.

Його біль не вщухав.

Хві була неуникною дійсністю, чимось настільки основоположним, що жодне слово не могло це повністю виразити. Біль, що його терзав, майже перейшов межі витривалості.

— Я кохаю тебе, Хві. Кохаю, як тільки може чоловік кохати жінку… але це неможливо. Цього ніколи не буде.

Сльози текли їй з очей.

— Я маю поїхати? Маю повернутися на Ікс?

— Вони б лише мучили тебе, намагаючись довідатися, чому не вдався їхній план.

«Вона бачила мій біль, — подумав він. — Знає всю марноту й розчарування. Що вона зробить? Не брехатиме. Не скаже, що відповість на моє кохання, як жінка чоловікові. Розпізнає марноту. І знає свої почуття до мене — співчуття, благоговіння, допитливість, що відкидає страх».

— Тоді я зостанусь, — сказала вона. — Черпатимемо зі спільного буття стільки радості, скільки зуміємо. Якщо це означає, що маємо побратися, хай так і буде.

— Тоді я мушу ділитися з тобою знанням, яким не ділився ні з ким іншим, — відповів він. — Це дасть тобі владу наді мною, а вона…

— Не роби цього, Владико! Що, коли хтось змусить мене до…

— Ти вже ніколи не покинеш мого дому. Моє житло тут, Цитадель, безпечні місця Сар’єру стануть твоєю домівкою.

— Як ти захочеш.

«Яка лагідна й відверта її тиха згода», — подумав він.

Болісне пульсування в ньому мусило заспокоїтися. Воно саме собою становило загрозу для нього й для Золотого Шляху.

«Ці хитромудрі іксіани!»

Малкі знав, як усі всемогутні мусили змагатися з постійною піснею сирен — прагненням самовдоволення.

«Постійне усвідомлення влади в найменшій твоїй примсі».

Хві прийняла його мовчання за невпевненість.

— То ми одружуємося, Владико?

— Так.

— Чи слід зробити щось із тлейлаксанськими плітками, які…

— Нічого.

Вона дивилася на нього, згадуючи давнішу розмову. «Зерна розпаду засіяно».

— Боюся, Владико, чи не ослаблю тебе, — сказала вона.

— Тому мусиш знайти спосіб, як зробити мене сильнішим.

— Станеш сильнішим, якщо ми зменшимо віру в Бога Лето?

Він почув у її голосі нотку Малкі, розмірене виважування, яке робило його таким відворотно чарівним. «Ми ніколи не позбудемося до кінця вчителів нашого дитинства».

— Твоє питання вимагає відповіді, — сказав він. — Багато хто поклонятиметься згідно з моїм задумом. Інші повірять брехні.

— Владико… ти попросив би мене брехати про тебе?

— Звичайно, ні. Однак я проситиму тебе зберігати мовчання, коли тобі, можливо, захочеться заговорити.

— Але якщо вони ганьбитимуть…

— Ти не протестуватимеш.

Сльози знову попливли по її щоках. Лето кортіло торкнутися їх, та це була вода… болісна вода.

— Так мусить бути, — промовив він.

— Ти поясниш це мені, Владико?

— Коли мене не стане, вони мусять назвати мене Шайтаном, Імператором Геєни. Колесо має обертатися, обертатися й обертатися вздовж Золотого Шляху.

— Владико, чи цей гнів не міг би обернутися лише проти мене? Я не…

— Ні! Іксіани зробили тебе значно досконалішою, ніж планували. Я справді кохаю тебе. Нічим цьому не зараджу.

— Я не хочу завдавати тобі болю! — вирвалося в неї.

— Що зроблено, те зроблено. Не оплакуй цього.

— Допоможеш мені зрозуміти?

— Ненависть, що розквітне, коли мене не стане, теж зникне в неминучому минулому. Мине багато часу. Тоді, одного далекого дня, знайдуть мої журнали.

— Журнали? — Була вражена тим, що здавалося зміною теми.

— Хроніки мого часу. Мої аргументи, моя апологія. Існують копії, уціліють розпорошені фрагменти, деякі перекручені, але оригінальні журнали чекатимуть, чекатимуть і чекатимуть. Я добре їх сховав.

— І коли їх буде знайдено?

— Люди довідаються, що я був чимось дуже відмінним від того, на що вони сподівалися.

Її голос здригнувся.

— Я вже знаю, про що вони довідаються.

— Так, моя найдорожча Хві, думаю, що знаєш.

— Ти не диявол і не бог, а щось таке, чого не бачили раніше й ніколи більше не побачать, бо твоя присутність усуває необхідність.

Вона змахнула сльози зі щік.

— Хві, ти розумієш, яка ти небезпечна?

На її обличчі з’явилася тривога, плечі напружилися.

— Ти чиниш як свята, — сказав він. — Ти розумієш, якою болісною може бути зустріч зі святим у неналежному місці в неналежний час?

Вона хитнула головою.

— Люди мусять бути готовими до святих, — промовив Лето. — Інакше вони просто стають послідовниками, прохачами, жебраками й безсилими нахлібниками, приреченими назавжди зоставатися в тіні святого. Це нищить людей, бо плекає лише слабість.

Подумавши мить, вона кивнула, а тоді спитала:

— Будуть святі, коли тебе не стане?

— Це мета мого Золотого Шляху.

— Донька Монео, Сіона, чи вона…

— Вона поки лише бунтівниця. Щодо святості, дозвольмо їй вирішувати. Можливо, вона зробить тільки те, для чого її народжено.

— Що це, Владико?

— Перестань називати мене Владикою, — сказав він. — Будемо