Джефф Вандермеєр - Засвідчення

Але коли він, спотикаючись, вийшов, витерся і обсушився, та вдягнувся у футболку й джинси, то почувся майже нормально. Його трохи похитувало, але все ж таки пігулка мала подіяти.

Він обприскав руки засобом для дезінфекції, але та текстура так і лишилася на його долоні, мов незникомий привид.

Мати готувала в кухні каву, але він пройшов повз неї, не озвавшись жодним словом, зненацька захоловши від вентиляції кондиціонера, й відчинив парадні двері, впускаючи вибухову хвилю вологи та жару.

Дощ ущух. Було видно там, за річкою, обрій, який тримав, десь удалині, увесь Південний Округ. Скрізь було тихо і спокійно, але там виднілись і розпливчасті вінці зеленого світла, пурпурового світла, яких там не мало бути. Видіння того, що колись існувало в Нуль-зоні, простерлося понад землею, розрослося понад річкою аж до самого Гедді.

— Ти звідси небагато побачиш, — сказала мати у нього за спиною. — Вони ще намагаються його стримати.

— Наскільки ж воно пошириться? — спитав він, похитнувшись, щойно зачинивши двері й увійшовши до кухні. Відсьорбнув ковток кави, що стояла перед ним. Напій був гіркий, але відволік його від думок про забруднену руку.

— Я не брехатиму, Джоне. Усе погано. Південному Округу кінець. Нова межа вже близько. Усі вони в пастці. — Натяк на розрідження дощу, у директорки за спиною. Ґрейс, Вітбі, бозна хто ще, допіру потрапили до справжнього жахіття. — Це може тривати там довго, дуже довго.

— Сон рябої кобили, — сказав він. — Ви ж не знаєте, що воно зробить.

— Або ж воно ще й прискориться. Ти маєш слушність: ми не знаємо.

— Це правда: ми не знаємо. Я був там — у самісінькому пеклі. Бачив, як воно насувалося. — Бо ти мене туди вкинула. Думка, мов стогін, мов яке виття, уразила його, коли він побачив її стомлене, стривожене обличчя. — Але це ще не все, так? Ти щось мені недоказала. — Як завжди.

Навіть цієї миті вона вагалася, не бажаючи розкривати таємницю, засекречену в країні, якої за тиждень, можливо, більше й не існуватиме. Потім заговорила невиразним голосом:

— Зараження на ділянках, де знайшли топографа й антрополога, прорвало карантин і наростає, попри всі наші зусилля.

— Ісусе Христе, — мовив він.

Навіть попри заспокійливий ефект пігулки він усе ще хотів позбутися свербіння у мозку, запаленої шкіри, стати якимсь чином етерним і ні до чого не прикутим на землі, якої він може не побачити, відкинути її, зректись.

— Яке зараження? — Хоча йому здавалося, що він знає.

— Таке, що все вичищає. Таке, що не можеш побачити, доки не стане пізно.

— І ви нічого не можете вдіяти?

Задушливий сміх напав на неї, начебто вона бухикала, намагаючись щось викашляти.

— Що ж ми вдіємо, Джоне? Підемо битися з ним, почавши там заміновану операцію? Поперезаражаємо ці місця до чорта, скрізь? Поскидаємо наслідки важких металів до водоймищ?

Він втупився на неї, не вірячи.

— Чому ж, якого дідька лисого ти жбурнула мене до Південного Округу, якщо знала, що таке буде?

— Хотіла, щоб ти наблизився до цього. Хотіла, щоб ти знав, тому що знання захистить тебе.

— Це захистить мене? Від кінця світу?

— Мабуть. Мабуть, захистить. І нам треба свіжого ока, — сказала вона, спираючись біля нього на кухонний столик. Керманич завжди забував, яка вона вишукано-тендітна, яка витончена. — Мені треба було твого свіжого ока. Я не могла знати, що це так швидко зміниться.

— Але ж ти припускала, що таке можливо.

Вона й надалі милостиво скидала крихти інформації. Чи йому підбирати їх, видряпувати, як пістолет з-під сидіння, просто тому, що вона їх розмотує, як ниточки?

— Так, я припускала, Джоне. Ось чому ми й заслали тебе. Ось чому тільки дрібка з нас думала, що нам треба щось зробити.

— Як Лоурі.

— Так, як Лоурі. — Лоурі, який ховається у Центрі, нездатний зустріти віч-на-віч те, що сталося… От наче відеоролики наразі просочуються в реальне життя.

— Ти дозволила йому загіпнотизувати мене. Ти дозволила їм виробити в мене умовні рефлекси.

Він не міг затамувати свого обурення навіть тепер. Він, можливо, так ніколи й не дізнається про її масштаби.

— Мені шкода, але це було компромісом, Джоне, — сказала вона, рішуче обстоюючи свою версію легенди. — Це було компромісом. Я отримую людину, яку хочу поставити на роботу, Лоурі отримує якесь… кермо. А ти отримуєш певний захист.

Іронічно-насмішкувато, гадаючи, що знає відповідь:

— Скільки ж інших у Центрі, Мамо? У цій фракції?

— Переважно лише ми, Джоне: Лоурі та я, але у Лоурі є союзники, багато, — стиха сказала вона.

Тільки вони. Політична кліка двох проти іншої політичної кліки — самітниці-директорки. І ніхто з них не здається правим. А тепер усе це в руїнах.

— Що ще? — намагаючись її покарати, бо не хотів думати про ідею локалізації Нуль-зони.

Гіркий смішок.

— Ми знову перевірили місця вилучення учасників одинадцятої експедиції, щоб побачити, чи не показують вони подібний ефект. Ми нічого не знайшли. Отже, на нашу думку, у них, певно, була інша мета. І ця мета була — зараження самого Південного Округу. У нас були ключі й раніше. Ми просто неправильно їх інтерпретували, не могли дійти згоди стосовно того, що вони означають. Нам треба було просто трохи більше часу, трохи більше даних. — Тіла, які розкладалися «трохи швидше», як це сформулювала Ґрейс, коли директорка наказала їх ексгумувати.

У зізнанні його матері можна було добачити відкриття, що Центр зазнав поразки, яка вражає душу. Що там не могли осягнути сценарію, в якому Нуль-зона виявиться кмітливішою, підступнішою, винахідливішою.

Ніщо з того не могло стерти виразу обличчя Ґрейс, серед дощу, коли наближалася директорка, — піднесення, відчуття відомсти, абстрактної ідеї, яскраво вираженої в її рисах, що жертовність, відданість і працелюбність отримають винагороду. Начебто фізична поява подруги і колеги, яку так довго вважали загиблою, могла стерти нещодавнє минуле. Директорка, у шлейфі надприродної тиші. Чи заплющені в неї очі, чи в неї уже й очей немає? Смарагдовий пил сплескувався від неї у повітря, на землю, щокроку. Ця людина, якої не має бути, то лиш оболонка душі, з якої він розкрив тільки окрушини.

Мати завела далі своєї, і він дозволив їй, бо не мав вибору, потрібного часу для акліматизації, пристосування.

— Уяви собі ситуацію, Джоне, в якій ти хочеш стримати щось небезпечне. Але підозрюєш, що стримування — гра на поразку. Те, що ти хочеш стримати, тікає, повільно, невблаганно. Фактично те, що здавалося непроникним, із плином часу стає навіть дуже проникним. Ця огорожа радше є продірявлена, аніж без дірок. 1 уяви те, що ця