Джулія Рейвен - Секс-сусід напрокат, Джулія Рейвен

Глава 29

 

Після приголомшливого сексу на вулиці, ми з Русланом піднялися в квартиру і просиділи на кухні аж до самого світанку. Грілися смачною кавою та довгими розмовами про все. Від любові до середземноморської кухні і до рандомного наукового факту.

Секунди як у пісочному годиннику перетікали в хвилини, хвилини в години, а нам все ще було що сказати. Ніби ми накопичували слова кілька місяців, ні, навіть кілька років, і ось наважилися поділитися важливим одне з одним.

За цю ніч ми ніби прожили кілька нових життів. Неповторних реінкарнацій.

Руслан тримав мої ноги на своїх стегнах, час від часу погладжував їх від пальчиків до колін, лоскотав, викликаючи в мене табун непроханих мурашок на шкірі.

А я… я дивилася як висхідне сонце освітлює обличчя сусіда, і не могла намилуватися ним. Мене охопило неконтрольоване бажання стати тим самим сонячним променем, ковзнути по чітких вилицях, легкій щетині Руслана, торкнутися густих вій…

— А у самки кенгуру взагалі три піхви, — з виглядом професора біологічних наук сповістив сусід, поки я без сорому розглядала його. Він перевдягнувся у білу сорочку, що перша попалась в руки, та джинси, і тепер виглядав зовсім по-домашньому.

— Ем... що? — я голосно засміялася. — Як? Цілих три?

Не те щоб мене дуже здивували пізнання Руслана в цьому питанні, просто у своїх сентиментальних роздумах я не чула, що він ще говорив перед цим.

— Так-так, — сусід задоволено гмикнув під мій заливистий сміх, — три піхви та дві матки.

— Несподівано, — задихаючись від сміху, промовила я. Зупинилася, зробила великий ковток повітря, щоби відновити нормальне дихання. — Нагадай, а як ми взагалі перейшли до теми австралійських сумчастих? Начебто пару хвилин тому ти вчив мене, як готувати вівчарський пиріг?

— О-о-о-о, Танюш, — Руслан підвівся з барного стільця і по-господарськи забрав у мене з рук ще теплу чашку з кавою, — здається, комусь час лягати спати. Тобі на роботу за дві години, а то й раніше.

— Ну ні, — я схопилася за рукав його сорочки, мимоволі провела пальцем по срібній запонці . Не хотілося ось так завершувати наш чудовий момент. — Давай ще посидимо. Зовсім небагато, будь ласка, — склала долоні у молебному жесті. — Не пам'ятаю, коли мені було так добре та спокійно.

— Ну і як я можу тобі відмовити? — навмисне голосно видихнув сусід. Цмокнув мене у маківку, посміхнувся. Такий невинний жест, а я вже калюжкою розтіклася на стільці. І це мій сусід? — Добре, посидимо, але лише п'ятнадцять хвилин. Не більше. Тобі перед парами не завадило б відпочити, та й мені з Дейзі треба погуляти, доки спеки немає.

Собака, ніби почувши, що розмова зайшла про неї, прибігла з коридору до нас. Клацаючи кігтями по дерев'яному паркету. Радісно виляючи хвостом, вона почала лащитися до Руслана, і той чисто по-дитячому мило почухав її за шиєю та вушками. Зі сторони він нагадував маленького хлопчика зі своїм вихованцем.

— Хочеш надвір, красуне моя? — сусід потріпав свою улюбленицю за морду. — Почекай трохи, скоро підемо.

Дивлячись на таку милу картину, мені й самій захотілося торкнутися гладкої шерсті Дейзі. Просто-таки незбагненно захотілося. І я несміливо поклала долоню їй на спину, і, коли не почула грізного рику у відповідь, провела рукою до самого хвоста.

— До речі, як там твоя алергія на собак? — спитав Руслан, коли наші пальці випадково доторкнулися. — Щось я не помічав у тебе ні почервонілих очей, ні закладеного носа, ні висипу за весь час нашого співмешкання… Нічого...

— Не знаю… — я розгублено промовила. — Я й забула про неї, якщо чесно.

Ще раз провела долонею по шерсті Дейзі і оглянула свою руку, втягла носом повітря, торкнулася вологого носа собаки.

І справді. Нічого. Нічого не свербить, не турбує. Але як таке можливо? 

Дейзі — це пітбуль. Відома небезпечна порода собак, яка легко за три хвилини може відправити тебе на зустріч до Апостола Петра.

Я ніколи не любила їх. Та й взагалі будь-які інші породи собак.

Все своє свідоме життя я прожила з чіткою настановою, що собаки — це зло. Це небезпека. І мені треба триматися від них якнайдалі.

А почалося все це через батька. Так, саме через нього. Це він змалку переконував мене, що моє здоров'я може сильно постраждати від такого вихованця. Він насадив ненависть до пухнастих друзів людини. Говорив, що в мене страшна непереносимість, і я можу померти, якщо торкнуся собаки, погладжу її.

Невже він мені брехав? Брехав увесь цей час? Брехав, щоб я не посміла просити у нього в подарунок миле цуценя? В принципі, нічого дивного. Тато як завжди. Вирішив чергове дитяче прохання залякуванням.

Господи, і що з ним не так? Де його вчили так виховувати дитину?

— Схоже, хтось тобі брехав, — ніби повторюючи мої думки прокоментував Руслан, — і ніякої алергії в тебе і близько немає.

— Мгу, брехав, — тільки й зуміла видавити з себе. Ніяково відвела погляд кудись убік, закусила нижню губу, щоб не розплакатися. Ось зараз точно не час і не місце для сліз. — І довго гадати не доведеться, хто саме. Мій любий тато, — зовсім тихо додала, відчуваючи, як горло роздирає від образи.

Ну от чим я заслужила подібне? Може, я йому не рідна дочка? Мене переплутали у пологовому будинку? Всиновили у дитинстві? Інакше не розумію, як можна так не любити свою дитину. Просто через те, що я народилася непотрібної статі?

— До речі, — моє підборіддя спалахнуло від жару чоловічих пальців, Руслан змусив подивитись на нього, — коли ми згадали про свого тата, то треба обговорити, що робитимемо з квартирою. Я справді можу допомогти. У мене є знайомий юрист, він профі своєї справи. Тільки потрібна твоя згода.

— Якщо ти про те, що батько подарував її колишньому чоловікові…? — закінчила я запитальною інтонацією. Проковтнула, боляче прикусила щоку з внутрішньої сторони, щоб перейти з душевного болю на фізичний. — …не треба, Руслане. Хай тато вдавиться. І квартирою, і роботою в університеті, та й всім іншим. Мені нічого від нього не потрібно. Більше не потрібно. Нехай і далі радіє Ігорьком і цілує його в дупу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍