Олег Говда - Королівство у спадок, Олег Говда

— Назви відступну суму і провалюй!

Від несподіванки той мало не поперхнувся. Знову заялозив, очима забігав і лагідно посміхнувся.

— Е, ні… Так не піде. Мені велено… — зрозумів, що сказав зайве і швидко виправився. — Поступливість твоя мені подобається… братику. Але як я можу сказати, скільки хочу, якщо не знаю, від чого відмовлюся? Ти, будь ласка, спершу покажи мені замок, скарбницю...

— Чому ні? — знизав я плечима і почав підводитися з-за столу. — У твоїх словах є сенс. Ходімо, подивишся…

Дворецький відкрив рота... глянув на мене і — зачинив. Мабуть, щось зрозумів. А хлопцю, що був уже добряче напідпитку, море стало, якщо не по коліно, то максимум до пояса. Тож ладен був йти куди завгодно, тим більше до скарбниці.

Перехід зайняв небагато часу. Оскільки, крім похмурості та злиднів голих стін, милуватися не було чим.

Я ще не почав ні закладені у ломбард речі викуповувати, ні нову обстановку купувати. Часу вільного не видалося, та й секретність несподіваного багатства зобов'язувала не поспішати. І взагалі, не чоловіча це справа. Ось Лія повернеться, хай шопінгом і займається.

Перед входом до скарбниці теж паузи не робив. Навмисно. Щоб одразу завантажити психіку гостя на повну.

Звичайні двері, така ж кімната — практично порожні, як і більшість тих, повз які пройшли. Декілька масивних, кованих скриньок біля стіни.

— Ось дивись…

— Куди? — у голосі хлопця непідробна розгубленість.

Цікаво, він як собі уявляв скарбницю? Як чарівну печеру Алладина? Ну, вибачайте. Стільки я ще не награбував. Скільки було розбійників? Правильно – сорок. А мені все одному доводиться робити. Особисто. Ось як зараз.

— Сюди… — підчепив віко найближчої скрині і ривком відчинив.

Блиск золота – це художнє перебільшення. Воно зовсім не блищить, а виглядає так, ніби олією залито. Чи це залежить від освітлення? Але приковує погляд, як ланцюгом. Таким же важким.

Бастард, наче загіпнотизований, ступив уперед, витягаючи шию і не відриваючи очей. А я вже другу скриню відкрив… Потім — третю. Четверте… На цьому зупинився. Хлопець дозрів.

— Ну що? Бачив? Готовий назвати свою ціну?

Той голосно проковтнув слину. Запропонуй йому зараз хтось відро вина, осушив би не відриваючись.

— Не… не… я… мені… це…

— А хочеш, — роблю широкий жест. — Все твоїм буде.

— Все?! — у хлопця очі зараз із орбіт вилізуть. — Як все? Чому?

— Та тому, що королівству не потрібні два правителі, а лише один. Тоді і порядок у державі, і мешканці задоволені. Згоден?

— Мабуть… Я не знаю… Не думав… — тут бастард збагнув, куди я веду і поставив найголовніше запитання. — А як же ти? Просто так мені все віддаси?

— Ні… братику… — посміхнувся я. — У цьому світі просто так нічого не буває. Все має власну ціну. І що вища нагорода — то дорожча плата.

— Так… — зненацька погодився хлопець. — Це справедливо. Але... мені нема чим заплатити. У мене нічого немає.

— Помиляєшся, нічого немає тільки в раба, оскільки він не пан навіть над своїм життям. Але ти — вільна людина? Я сподіваюся? Король тебе не з рабинею зачав?

— Ні, — енергійно мотнув головою. — Моя мама — звичайна селянська дівчина. Потрапила королю на очі, коли той полював неподалік. Ось і… спіймав тоді… лань юну та дурну.

Пояснюючи обставини народження, хлопець трохи заспокоївся. І зрозумів, до чого я веду.

— Життя? Ти взамін вимагаєш життя? Але навіщо мертвому гроші?

Схоже, він не такий дурний і гидкий, як здалося. І, якби не упередження, може, я не став би доводити задумане до кінця. Але він прийшов не сам по собі. А ті, хто потрудився відшукати бастарда, так просто нас не здадуться. І крім того, я не лукавив — все має ціну. Якщо готовий платити…

— Згоден. Мертвому скарби без потреби. Але хто сказав, що померти повинен саме ти? Дворецький зараз принесе сюди два келихи вина. Один — із отрутою. Швидкою. Смерть настане миттєво. Без мук... Ти гість, можеш обирати з якого келиха пити. Пощастить — станеш принцом і єдиновладним господарем. Ну, а ні… Значить… ні. Того з нас, хто помре, поховають у сімейному склепі. З королівськими почестями.

— А якщо я не погоджусь?

У відповідь я тільки посміхнувся і демонстративно запустив руки в одну з скринь. Потім витяг повну жменю монет і дозволив їм дзвінкими краплями пролитися поміж пальців назад.

— Впевнений?

Міг і не питати. Хлопець за все життя навіть уві сні такого багатства не бачив. І готовий був заради нього дияволові душу закласти, не те що келих отруєного вина випити. Тим паче, що не обов’язково отруєного. Шанс — п’ятдесят на п’ятдесят. Майже…

Так, я шахраював. Бо носив на грудях талісман удачі. Але, поклавши руку на серце, хто в таких випадках може бути цілком упевнений в успіху? Доля часом буває та ще сук. От і не треба мене з ходу в негідники записувати. Не знайдений у підворітті червінець на коні стоїть — корона. І впевненість, наполегливість, бажання йти до кінця — також важливий аспект. У визначенні характеру майбутнього імператора. А хто не ризикує, шампанське не п'є.