Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

не випливав ловити, батько й дід шкіру з мене спустять, коли зустрінемось у Домі Сну, — пласка галька кілька разів відскочила від води й з голосним плюскотом потонула.

Лейтенант кивнув.

— Коли це почалося? Коли ви почали знаходити на березі різні речі?

— Завжди, скільки себе пам’ятаю, хвилі в цьому місці викидали ці «різні речі». Таке тут дно, — рибалка зобразив рукою пласку дугу. — Біля льодовика глибина, а чим далі — мілкіше й мілкіше. Коли до озера падає брила льоду, а буває, що відривається десь така, як десять хат одразу, то хвиля спочатку вигортає те, що є внизу, а потім іде дедалі швидше в бік берега, здіймається і десь тут викидає те, що забрала із собою. Як двадцять років тому прийшла якась зараза, то берег ярдів на п’ятдесят був устелений гнилою рибою. Ми в ній по коліна ходили. Але в той час хати стояли десь у трьох милях звідси, в місці, де вода ледве плюскала об каміння, а Старий Ґвихрен пірнав у озеро.

Ливенс ще раз глитнув із фляжки, цього разу обережніше.

— Я був молодий, коли ми знайшли перший труп. Агер у шкіряному обладунку, наполовину об’їдений рибами. У руках досі стискав щит. Я добре пам’ятаю, бо все село тоді зібралося радитися, що це означає і чи не несе клопотів. Нарешті завантажили труп у човен, випливли на озеро й укинули до води. Ех, якби він був лише один.

— Їх було більше, правда? — Кеннет глянув в очі співрозмовнику, шукаючи підтвердження. — Я готовий закластися на будь-яку суму, що льодовик приніс їх сюди і вкидав у озеро, тож їм може бути й кілька сотень років. З року в рік сюди потрапляло дедалі більше тіл, людей та агерів. А з трупами приходило багатство — золото, срібло, коштовності, прикраси. Тож ви їх обирали і що? До озера?

— Так, — чорнобородий задумливо кивнув. — До озера. Озеро дало, озеру повертали.

— Не все.

— Ні, не все. Навіщо рибам золото? Так завжди говорив Ґаван: навіщо рибам срібло та коштовності? Нададуться живим. Він перший переніс хату до води, осюди. Цілий рік стежив, як набігають хвилі й куди викидає речі, а потім за місяць розібрав хату й відбудував її на самому березі, на палях. Старі з нього сміялися, говорили, що й одна зима не мине, а він повернеться на старе місце, але він покрив хату новим ґонтом за півроку, купив човен, поставив пічку зі спеціальної цегли, а його баба та дитина щоразу ходили в новому одязі. Купці швидко пронюхали, що до нього заїжджати краще, ніж до нас, можна виміняти кращий товар на золото та срібло, аніж на рибу та ікру. І наступного року ще четверо господарів перемістилися й побудували хати поряд. Він не був радий, але й заборонити не міг, бо вони б його спалили.

— Твоя хата стоїть біля нього.

— Бо мій батько одним із перших вирішив щось змінити. Риболовство — важкий хліб, особливо тут. Пам’ятаю, що бували такі дні, коли ми вранці та ввечері їли лише юшку з водоростей та риб’ячих кісток. Тут нічого не росте, ті пара овець та кіз живуть лише завдяки сіну, яке привозять купці. Дурною була б людина, якби не підняла б і не використала для себе добро, що саме пливе до рук.

— Скільки минуло часу, перш ніж ви всі сюди перебралися?

— Три роки. Може чотири, не пам’ятаю.

Кеннет роззирнувся.

— Тож ці паркани діють як сак? Я правий? Хвиля викидає вам трупи, залишки й рештки з дна, оці ряди каміння, укладені рядами, затримують їх, щоб не пішли назад в озеро, а коли вода спадає, ви виходите і збираєте, так?

На обличчі рибалки з’явилася усмішка.

— Сак? Ах, так, сак. Але паркани передусім для того, аби сусіди не бачили, що кому доля приносить. Спочатку, коли тут було лише кілька хат, справедливо ділили все, що знаходили, але потім, коли все село сюди перейшло, стало гірше. Бували дні, коли нам траплялися тільки якась брошка чи самородок — і що тоді? Ділити на двісті п’ятдесят голів? Люди не спали вночі, ходили вздовж берега зі смолоскипами, чекаючи на хвилю, одне одному до горлянки стрибали, що, мовляв, те чи інше було ближче до його хати, тож — руки геть! — Рибалка сплюнув на землю, підняв камінь і кинув із такою силою, що той майже зник з їхніх очей, перш ніж його ковтнула вода. — Ті самі родини, які колись за потреби ділилися останньою сушеною рибою, тепер стежили одна одній за руками, зазирали, крали знахідки. І дехто вже й за сокири брався.

Знову ковтнув із фляжки, здригнувся, витер рота рукавом.

— Якщо це сак, то — на нашу жадібність. Треба було бачити, як вони ділили берег, за чверть стопи сперечалися, а коли сусід на палець пересував паркан, то пускали в діло ножі. А потім… Коли вже поставили паркани й кожен зачинився у своєму дворі, все одно не було спокою.

Кеннет пирхнув.

— Авжеж, це страшне, що вам наказали тут оселитися і змусили обирати трупи. Якби ви тільки могли піти собі…

Чорнобородий подивився на нього без гніву, але з якимось смутком в очах.

— Дехто поїхав, зміг. Але ж не всі такі сильні. А ви змогли б звідси поїхати? Якби після кожної хвилі був шанс знайти під дверима щось отаке? — він сунув руку за пазуху й витягнув невеличкий вузлик. Обережно розв’язав. Перстень, без сумніву, був золотий, дві малі змії сплелися хвостами й затискали ікла на прозорому, наче вода, камені розміром із голубине яйце. Лейтенант узяв коштовність і наблизив до очей. Кожна, навіть найменша луска на тілі змій була старанно вигравірувана, очі блищали синіми камінцями, маленькі роздвоєні язики з тоншого за волос дроту лизали діамант. Не було сумнівів, що це діамант.

— Він завеликий для моїх пальців, і як бачите, для ваших — також. Але це нічого. Я б не насмілився закласти його, хоча це найкрасивіша річ, яку я бачив у житті.

— Хто його носив?

— Якийсь агер мав його на шиї, на шматку ремінця, — рибалка обережно відібрав у нього перстень. — Ви пішли б? Що, пане лейтенанте, ви пішли б звідси, знаючи, що інші залишилися і знаходять на березі такі чудеса? Коли ти в дитинстві їв юшку з водоростей, то сил забрати звідси родину і спробувати деінде — просто не вистачить.

— За те, що вже назбирав, ти, напевне, міг би купити добру маєтність із чималим шматком родючої землі.