Костянтин Киріце - Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце

— Ти вважаєш, щось могло статися з дівчиною? — захвилювалася Марія;

— Мабуть, саме так… — роздумував Віктор. — Він з нею зустрівся або… або натрапив на її сліди… Не просто на сліди, а на те, що вона в замку… або на те, що вона полонена…

— То що ж з нею трапилося? — не могла заспокоїтися Марія.

— Історія її полонення теж загадкова… Але поки що облишмо це… Зараз у нас інше завдання. Тіків виклик, його телеграми, його Шоймени — все співпадає з нашим документом, з нашими Шойменами. Отже, нам випадає дуже гарна дорога. Це — без сумніву. Як ви вважаєте?

Усі погодилися.

— Ми зустрінемося з Тіком! — були перші Данові слова, коли він підійшов до групи з якогось закутка саду, де вивчав документ. — Мамо рідна, мене ошелешила ця розгадка… А я думав, що все дурнички. Диво, а не логофет! Я йому зробив би… сам не знаю що, але щось дуже велике. Грандіозно! Як він додумався до такої дивовижної передмови!

— Хіба тільки це? — загорілася Лучія. — А ключ? А фраза про великодні дні, яка мене збивала з пантелику?.. А речення з курчатами, з заповіддю? Признайся, Вікторе, коли ти почав відчувати, що документ — то насправді тільки ключ до нього?

— Мене ніби осяяло. В голові наче грозові хмари клекотіли. Я згадав вашу суперечку з Марією про. відсутність конкретності… З цього ми й виходили. Але облишмо розмови. Треба негайно збиратися. Ти цікавився, Урсу?

— Так! — відповів крем’язень. — Поїзд-лісовоз іде на Шоймени в обід, а прибуває десь о четвертій-п’ятій годині пополудні. Бо там підйом і дорога важка.

— Ми втратили день! — засумував Дан. — І все через мене. Аби я не заснув і дочекався батька, то прийшов би ще вночі з телеграмами і ми могли б поїхати рано-вранці.

— Там все одно нам нічого робити! — заспокоїла його Лучія.

— Як-то нічого робити?

— Ти не читав документа? «Тінь дуба викривленого, у Шойменах на світанку місяця восьмого…»

— Чому ми повинні бачити тінь дуба на світанку?

— Почекайте трішечки… Але ж відтоді, як написано документ, минуло понад триста років. Хіба міг стільки літ стояти викривлений дуб?

Нікому досі і в голову не прийшла ця думка, це запитання, найпростіше й найзловісніше з усіх. Тому вони якось аж розлючено глянули на Дана.

— Чи може стільки літ стояти викривлений дуб? — непевно, мов луна, повторила Марія запитання.

Віктор спробував розвіяти їхні сумніви:

— Не гаймо часу. Треба приготуватися так, як до тривалої екскурсії. Рівно о дванадцятій зустрічаємося на станції.

Він намагався говорити спокійно. Але Данове запитання цвяшком засіло в голові. Що ж буде, коли в Шойменах справді нема викривленого дуба?

2

Траян усе норовив провести Тіка до станції. Обидва хлопці прокинулися відпочилі, переповнені добрим настроєм. Траянова мати дала їм по великому шматку бринзи із сметаною та паруючої мамалиги. За сніданком Тік сказав Траянові, що йому треба піти на станцію зустріти друзів, «вони неодмінно повинні приїхати вранішнім поїздом». Траян одразу зголосився супроводжувати Тіка, та білявий шибеник шукав будь-якої зачіпки, аби відмовитися від такого великодушного доказу дружби. Але й Траян виявився досить заповзятливим у своїх намірах, тож вони й вирушили вдвох до маленького лісового полустанка. Дорогою Траян обурено сказав Тікові, що він теж хотів би піти на екскурсію, але мати навіть слухати не хоче його благань.

— Аби ти тільки знав, яка в мене мати! Ні, вона не зла, не думай. Але оберігає мене навіть від мухи. Коли я хочу піти з друзями десь у поле, то неодмінно мушу сказати їй, що разом з нами буде і вчитель або хтось із дорослих. Вона мене змушує брехати. Тато — той не такий. Але він рідко буває вдома… Коли батько хоче взяти мене з собою в гори, то мати намагається не пустити…

Тік, хоч і не схвалював такої поведінки матері, визнав у душі, що, не пускаючи сина на екскурсію, Траянова мати врятувала його, Тіка, від великого клопоту. Тому подумав і заспокоїв товариша:

— Такі вони всі, матері! Бідолахи. Ми повинні їх розуміти. Вони стільки намучилися з нами…

Але хлопчак із славетним ім’ям не поділяв Тікової доброзичливості:

— А тебе твоя чому пускає? Та ще й самого… Аби мати хоч трохи довіряла мені…

Та Тікові не хотілося сперечатися на цю слизьку тему. І він поспішив перемінити розмову:

— Я тобі забув розповісти про матч Урсу…

— Та ти вже розказував! І про крюк правою, знаю… І удавані удари лівою, і град ударів правою. Я все дуже добре запам’ятав. Тепер тільки думаю, проти кого їх застосувати. Ти казав, що він ударом перекинув його через канати? Щось не дуже віриться…

— Ось побачиш його. Я вже тобі казав, що на світі нема людини, яка могла б побити Урсу.

Неподалік від полустанка дорогу їм перепинив рівчак із крутими берегами. Щоб обійти його, як це робили всі люди, треба було дати гак у кількасот метрів.

— Я не можу витерпіти такої несправедливості! — розгнівався білявець. — Станція за два кроки, а мені якийсь нещасний рівчак обходити за півкілометра? Ні! Я стрибаю!

Ширина була не більше трьох метрів. Тік розігнався і приземлився без особливих труднощів на протилежному боці.

— Гей, Траян! — покликав він приятеля.

Але Траян вагався. Він подивився на течію, зміряв поглядом ширину. Врешті наважився стрибати.

— Стрибай одразу! Чого ти там думаєш? Не бійся!..

— Ні… Якщо я порву штани, мати мене вб’є…

Траян вдало стрибнув, але Тік не встиг похвалити його. Почулося пахкання локомотива. Обидва хлопці помчали щодуху й прибігли на перон разом із поїздом. З платформ та з маленького критого вагона висипало