Мігель Анхель Астуріас - Скорботна п'ятниця

сеньйора, власника маєтків, какаових і бананових плантацій, незліченних табунів худоби, мисливських собак, дресированих коней, рушниць, пістолетів, азартного гравця в покер, курця гаванських сигар та завсідника клубів і будинків розпусти, як по-вченому називає сеньйор дон Сатурно, вчитель, наші брудні борделі…

Чимдалі все численніший натовп заповнював маленький майдан та сусідні вулиці й вимагав, щоб йому віддали опудало, цього пихатого Іуду Іскаріота, вимагав, махаючи піднятими вгору руками, та так настійливо, що вже треба було вволити його волю.

Сатир, гордий як ніколи, — адже його шедевр дістав загальне визнання, — скинув Іуду вниз.

Натовп відповів могутнім вигуком, страхітливим риком і, ніби гнаний вітром гніву та помсти, кинувся його шматувати…

Різник побачив, як манекен упав, і йому знову здавалося, що то не опудало, а дядько власною персоною, від якого через мить залишились тільки шматки: там рука, там голова, там нога… Сплюнув, ще й досі відчував у роті гіркоту від бананового блювотиння…

Приємний Мулат, такий приємний, що його так і прозвали, волік мертвого собаку, якого збив трамвай.

Не скажу, не скажу, все одно не скажу!.,

Поліцай, відчувши, що хтось ухопив його за руку, — а вхопив його Приємний Мулат, щоб він не бив по голові нещасного п’яницю, — випручався, відступив, дістав свистка з кишені мундира, де він був у нього причеплений на ланцюжку, і засвистів у дві його трубочки, кличучи на підмогу.

Натовп, що ставав чимдалі більший, все дужче вирував, украй розпалений четвертуванням Іуд, які під спів «Сла-а-ва!» вмирали від його рук, насунув до стовпа з п’яницею: кожен хотів дізнатися, в чім річ, виявляючи звичайну вуличну цікавість. А поліцай дув і дув у свої дві трубочки, кличучи на підмогу хрипким і пронизливим свистом.

Натовп збільшувався на очах, галасливий, неспокійний, грізний. Дзвони, ракети, петарди… Сла-а-ва!

З усіх вулиць на майдан сходилися чоловіки, жінки, діти, несучи шматки рук, ніг, черевики, клапті від сорочок та штанів.

Лунали крики, сміх, жарти. Били одне одного рештками від Іуд, які всі загинули від їхніх рук, і все щільніше збивалися довкола місця, звідки лунало тривожне сюрчання агента 326; люди витягали шиї, спиналися навшпиньки, а дехто навіть підстрибував, щоб дізнатися, що там таке.

Поліцай перестав свистіти і, бризкаючи слиною, закричав в обличчя Приємному Мулатові:

— Постривай-но, поганцю, заберемо й тебе!

— Та не штовхайтеся ви так! Куди тиснете? Яке нахабство! — чулися звідусіль із юрби здушені голоси. — Ой-ой! Дихнути не можу!

Помалу-малу зменшувався простір, на якому стояли стовп, п’яниця, агент поліції, Приємний Мулат і вчитель. Дон Сатурно почав уже нишком проштовхуватись геть крізь натовп, підморгнувши спершу Приємному Мулатові, щоб теж ішов за ним, але той і не ворухнувся.

— Не скажу, чуєте! Не скажу, все одно не скажу!

— Розійтись! — закричав поліцай, вихоплюючи з кобури пістолета.

Люди відступили назад, але не дуже, та й не могли дуже відступити, бо стояли, збившися щільною масою. Однак Приємний Мулат навіть не зрушив з місця. Люди за його спиною, які все бачили, обурено загомоніли.

— Відійди, бо я за себе не відповідаю! — знову наказав поліцай хрипким голосом, підступаючи до Приємного Мулата з пістолетом у руці й свистком, що звисав на ланцюжку на грудях. — А ти, п’яничко, говори… говори те, чого не хочеш сказати, бо вб’ю!

І тицьнув холодним дулом у спину бідолахи, що обіймав стовп.

— Говори, бо вб’ю! Говори, бо вб’ю!

П’яниця лише заперечливо похитав головою: мовляв, ні, ні і ще раз ні, не скажу, все одно не скажу…

Подих натовпу, що ледве вміщався на маленькому майдані, здавався подихом моря. Задзвонив трамвай. Дорогу. Дорогу. Просив, щоб йому дали дорогу. Та марно. Інші види транспорту — легкові машини, ваговози, фургони, екіпажі, що теж були спробували проїхати, — завертали назад, щоб об’їхати сусідніми вулицями. За першим трамваєм спинився другий, потім третій, та так і стояли нерухомі, паралізовані. Пасажири виглядали з вікон. Люди з вулиці підіймались на сходинки, а то й заходили в трамвай, щоб подивитися з вікна.

З кийками напоготові, руки на кобурах пістолетів, з’явилися інші охоронці порядку.

Обурення проти поліцаїв, які силою пробивали собі дорогу крізь натовп, стало загальним, і ті видавалися в гущі розлюченої юрби мухами, що позаплутувались у велетенській павутині.

— Говори, бо вб’ю! — повторив поліцай, знову наставивши пістолет на п’яного: зараз уже йшлося про самолюбство й авторитет, він мусив показати свою владу, домогтися послуху, утвердити свою репутацію; побачивши, що йому надходить підмога, агент 326 і зовсім осмілів.

Це сталося в одну мить. Пістолет полетів на землю. То мулат дужим ударом вибив його з поліцаєвої руки. Пролунав постріл. За спиною мулата дедалі дужче лютував натовп. Чулися крики: «Бандити! Боягузи! Вбивці!» Щойно прибулі поліцаї стріляли в повітря. З-за нерухомих трамваїв люди жбурляли в набрід у мундирах каміння. А агент 326 так і не діждався підмоги. Він зчепився врукопаш із Приємним Мулатом, і вони покотилися по землі, аж поки з поліцаєм не розправився натовп, розпалений, несамовитий, озброєний дрючками, мачете, залізними прутами, ножами. Охоронця порядку тягли за руки й за ноги, хоч і не могли розірвати його так легко, як Іуд. Кепі, портупея, мундир, чоботи — все було залите кров’ю.

Побачивши страшну смерть товариша, над яким було вчинено самосуд, спонукувані переляком і інстинктом самозахисту, прибулі на підмогу поліцаї відкрили вогонь із пістолетів. Розпалена, несамовита юрба почала відступати, залишаючи поранених і мертвих — одні падали від поліцейських куль, інших збивали в паніці з ніг і затоптували. На місце події прибули військові підкріплення. Треба було оточити майдан, щоб не втік Приємний Мулат, якого звинувачували як заводія, а також п’яний, хоча проти того вони вже нічого не могли вдіяти.

Першим же пострілом йому пробило груди. Він посунувся вниз, усе ще обіймаючи стовп, і впав неживий. А над його мертвим тілом на стовпі висів аркуш яскраво-жовтого паперу, й на ньому чорними літерами було написано:

«ВЖИВАЙТЕ ЖУВАЛЬНУ ГУМКУ «ЧІКЛЕТС»!»

XXIII

Пекли повіки, тіло вкривав липкий піт… Учитель Касаюка, щойно пробудившись із важкого сну, розплющив очі, очі старого викладача географії, нині пенсіонера, очі, звиклі до зображених на картах материків, морів, річок, гірських пасом із дивовижними назвами, як-от Хуанхе, Гімалаї… Ні, ні, цього не може бути. Мабуть, він іще спить. Хто це? Римські воїни? Легіонери? Кого вони шукають? Певно, він ще не зовсім прокинувся. Історія, сцена з далекої історії. Ударився ліктем об край ліжка. Гострий біль, рука відразу затерпла. Закасав рукав піжами. Яка довжелезна рука, як далеко від нього долоня… Спалахнув сірник, потім