Василь Олександрович Лисенко - Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко

— І після цього генерал фон Лау, — запитав майор, — погодився давати вам секретну інформацію?

— Не зовсім так, — заперечив Вершина, — але й фотокопія секретної інструкції зіграла свою роль, хоча я певен, що генерал Лау і без цього прийняв би наші умови.

— Чому ви так вважаєте? — допитувався майор. — Цей генерал прогресивно настроєний? Він ненавидить фашизм?

— У нього все одно не було виходу…

— Як розуміти ваші слова, товаришу Вершина?

— Отут і починається «довга» історія. Наш агент ІІ-500 повідомив підпільницю, що генерал фон Лау п'ятого травня виїде в Білу Церкву на нараду і зупиниться на обід в селі Зелений Гай у свого приятеля фон Краге. Тут ми і влаштували засаду. Нам пощастило знищити бронетранспортер з автоматниками, убити водія і захопити в полон генерала Лау. Ми запропонували йому співробітничати з радянськими розвідниками. Генерал навідріз відмовився. Після цього наш розвідник показав фашисту фотокопію таємного циркуляра і запропонував йому співробітничати за солідну винагороду або фотокопія листа Гіммлера буде переслана в належні інстанції, опублікована в пресі. Після недовгих роздумів генерал погодився прийняти наші умови.

— А далі? — нетерпляче запитав майор.

— Далі? — перепитав Вершина. — Ми посадили генерала в його «опель», поряд поклали забитого водія — і відпустили. Так бригаденфюрер фон Лау став нашим агентом і за певну винагороду постачає нам надзвичайно цінну інформацію.

— Дивно, — недовірливо заперечив майор Нікітін, — дуже дивно. Чому ж він не допоможе вам виявити ворожу агентуру, яка на протязі тривалого часу діє у вашому загоні і завдає вам таких дошкульних ударів?

— Дуже просто, товаришу полковник, — пояснив Вершина, — генерал фон Лау керує шпигунсько-диверсійними школами на Україні. Списки агентів, яких засилають в партизанські загони та підпілля, знаходяться у віданні п'ятого відділу гестапо. Керує цим відділом групенфюрер Макс Заукель, і, зрозуміло, ми не маємо можливості користуватися його інформацією. Всі наші намагання заслати людей в цей відділ кінчаються невдачею. Місяць тому гестапівці викрили і розстріляли нашу розвідницю, яка намагалася влаштуватися перекладачкою в підрозділ цього відділу. Єдине, що нам пощастило зробити, — це підіслати до Заукеля ще одну нашу розвідницю під виглядом коханки. Але ніякої важливої інформації вона ще не зуміла поки що нам передати.

— Гаразд, товаришу лейтенант, — примирливо відповів Нікітін. — Тепер картина трохи прояснилася. У нас нема підстав не вірити вам чи звинувачувати вас у бездіяльності та байдужості. Ваш загін зазнав тяжких втрат. Але й ваші розвідники зуміли провести ряд важливих, я б сказав, одчайдушних операцій і здобути надзвичайно важливу інформацію. Особливо хочу відзначити засилку своїх людей в шпигунсько-диверсійні школи. Це просто чудово. Наказую всім, хто потрапив у ці школи, вчитися на «відмінно», сумлінно виконувати накази своїх вчителів і ні за яких обставин «не спіткнутися». Діяти лише тоді, коли вони опиняться в підпіллі, в партизанському загоні або ж на нашій території. Кожна наша людина в фашистській диверсійній школі — велика цінність. За це всім, хто причетний до цієї справи, велика подяка від Центру.

Командир загону поглянув на присутніх, запитав:

— То які ж рішення має прийняти наша нарада? Я вважаю, що ми маємо можливість створити за два тижні п'ять груп підривників. Невдовзі до нас має прибути група київських підпільників. Це ще додаткові три групи. Як ви вважаєте, товариші? Яка ваша думка?

— Згода! — почулися голоси присутніх.

— Будемо просити Центр, — продовжував Коваленко, — виділити нам потрібну кількість валюти. Гра, як кажуть, варта свічок. Я глибоко переконаний, що необхідно й далі підтримувати стосунки з генералом фон Лау.

— Ваша пропозиция буде передана в Центр! — голосно відповів майор.

Після закінчення наради Нікітін запропонував Вершині пройтися понад лісовою річечкою Серебрянкою, поговорити, порадитися, як краще вирішити основне завдання Центру.

— Здається, «нараду» ми провели на належному рівні, засіяли «поле» добірним «зерном», — сказав майор, коли вони підійшли до річки. — Тепер лишається лише терпляче чекати на «врожай». Не заздрю я Лау. Не зносити йому голови, Іване Петровичу, після вашої такої переконливої доповіді. Перетрусять гестапівці і свої шпигунські школи. Добре, що вам пощастило натрапити на Зоряну кімнату і мати такого помічника, як Німець. Хлопчину необхідно представити до урядової нагороди. Довго б ще міг Консул чинити чорну справу зі своїми мікрофонами. Хай тепер і нам послужить фашистська техніка. З часом варто підготувати ще одну «нараду». Матеріал для неї знайдеться.

Майор піднявся на високий, стрімкий берег, мовчки дивився на річку, на її зелені береги, зарослі очеретом та густою вільхою. На протилежному березі по мілині ходила родина лелек. Птахи час від часу злітали в повітря, кружляли над річкою і знову припадали до землі.

— Скоро Полетять у вирій, — зажурено озвався лейтенант, — от і хвилюються. Не хочеться птахам залишати рідні місця, хоча й чатує зараз на них страшна небезпека.

Майор поглянув на лелек і мовчки пішов уздовж берега.

— Про що думаєте? — запитав лейтенант.

— Поглянув на лелек, — відповів майор, — і пригадав свою родину. В мене п'ятеро дітей. Троє синів і дві дочки. Найменшому сину — півтора року. Поїхали на схід ще восени минулого року. Довелося і їм, як цим лелекам, залишати рідні, обжиті місця. Як вони там — не знаю. Давно не одержував листів. І водночас думаю про Татарський, — продовжував Нікітін. — Центр вимагає прискорити здійснення операції. Підземні склади необхідно ліквідувати. Треба ще раз оглянути підходи до острова. Хочеш не хочеш, а доведеться брати його штурмом. Хоча й розумію, що захопити таку «фортецю» дуже й дуже важко. Тут треба розробити якусь несподівану, оригінальну операцію. От і ламаю голову над вирішенням цього питання. Дещо прокльовується, але треба знайти найбільш зручний шлях, щоб проникнути на цей триклятий острів.

— На Татарський, — лейтенант нахилився, підняв загублений кимось пістолетний патрон, поклав його в кишеню, — є гатка. Проклали її наші, як відходили за Прип'ять минулим літом. За рік вона утрамбувалася, осунулася, вкрилася водою. Але там неглибоко. По пояс дорослій людині.

— Це добре, — повеселішав майор, — може, через ту гатку пощастить непомітно переправитися на острів. Завтра вночі й підемо на розвідку.