Людмила Баграт - Зло, Людмила Баграт

натиснув на педаль газу і здав назад. Поштовх. Біль, скільки болю у одному короткому крикові. Такі звуки не зникають безслідно. Вони блукають темними коридорами твоєї пам'яти. Як безпритульна луна. Я затулила вуха долонями і міцно заплющила очі.

- Марго!

Підібгавши ноги, я ще дужче стиснула скроні, у відчаї замотала головою.

- Марго! Ну будь ласка, дівчинко! Не лякай мене! - Костянтин спробував розв'язати міцний вузол, на який перетворилося моє тіло. Я пручалася з останніх сил. Я не можу. Не можу більше! Я не хочу чути цього крику. Не слухатиму його! Не слухатиму! Не слу… Не… му!!!

- Все, все! Подивись на мене, будь ласка. Все закінчилося. Нічого й не було. Це я, старий дурень, все вигадав. Пробач мені. Я не хотів тебе налякати. Ну, Марго, розплющ очі! Не бійся, сонечко!

Я дозволила йому опустити мої руки і повільно розкле-пила повіки. А й справді, машина стояла коло мого будинку. Крім Костянтинового голосу було чути тільки тиху музику магнітоли. Костянтин відчинив дверцята з мого боку і тепер сидів переді мною навпочіпки, зосереджено заглядаючи в моє обличчя.

- Тобі краще, крихітко?

Мабуть, так божеволіють. Я заплющила очі і знов почула той крик, той зойк, той писк…

- Так. Мені краще. Мені просто чудово. Я завжди чудово почуваюся після того, як розчавлю на дорозі безпритульного пса.

Він спробував пригорнути мене до себе:

- Ну, годі, Марго! Не край себе. Ти нічим не завинила. Це я все… Ти тут ні до чого. Забудь. Нічого не було.

Я відштовхнула його і вийшла з авто:

- Єдиний, кого я мрію забути, Костянтине, це - ти. Забути про тебе, наче тебе й не було - який недосяжний рай! - Я розсміялася.

Костянтин торкнувся моєї щоки:

- Ну що ти таке кажеш, дівчинко!

Мені стало ще смішніше:

- Так! А знаєш, чому я не можу про тебе забути? Знаєш, чому, Костянтине? - Він стурбовано подивися на мене і хотів щось сказати, проте я йому не дала. - Ні! Стривай! Тобі це сподобається. Це дуже цікаво! Я вперше у житті намагаюся бути щирою. Є одна людина, яка мені дуже-дуже тебе нагадує. І я так часто спілкуюся з цією людиною, що просто не в змозі забути тебе. Ви такі схожі!! - Я майже зайшлася реготом. - Знаєш, хто ця людина, Костянтине? Це - я! Я!!! Ми з тобою, як дві краплі води. Чи багнюки. І мені сподобалося вбивати собак уночі і слухати, як вони вищать! Єдине, про що шкодую, - треба було все-таки зупинитися і подивитися, як він вмиратиме. Мабуть, цікаве видовище! - Мій голос майже зірвався. - Я впевнена, що мене це завело б. І тоді ми кохалися б з тобою просто посеред дороги у першій ліпшій калюжі. Бо… Бо ми бридкі й брудні. І такі схожі! Господи, такі схожі!! - Я обхопила голову руками і сіла на капот машини.

- Йди-но сюди. - Костянтин обережно притулив мене до себе. - Ти втомилася. Ти знесилена. Ти слабка. Проте хоч що кажи про себе, я завжди, чуєш, завжди буду поруч з тобою. - Він узяв мене на руки і поніс додому.

«Він завжди буде поруч зі мною». Так. Здається, це - єдине, у чому я могла бути впевненою.

Наступного ранку я розплющила очі рівно о п'ятій. Костянтин міцно спав. Мені б такі нерви! І таке сумління… Однак щойно я спробувала звільнитися з його обіймів, як він прокинувся і швидко спитав:

- Ти куди? - Уважний погляд. Наче й не спав. Мій Аргусе.

- У ванну, пусти. - Я підвелася.

- Марго, ще й півні не співали, - він спробував затягнути мене назад у ліжко.

- Облиш! - я випручалася і пішла до ванної.

Бібліотека працює із сьомої. Якщо я зберуся за годину і піду пішки, чекати не доведеться. Заодно й прогуляюся. Я почистила зуби, роздягнулася і стала під душ. Вода була ласкавою, як… він.

Хто «він», Марго? Хто з них? І де він? Тут, Там? З ким ти була сьогодні вночі? Де ти була? Що ти робила? Що ти відчувала? Що казала? Кого ти кохала? Без кого ти не можеш? Де ти живеш? А чи живеш ти взагалі? Що з тобою коїться? Господи, та ти контролюєш бодай ЩОСЬ із цієї ситуації??!

Я зціпила зуби, щосили притислася лобом до холодного кахлю і закрутила гарячу воду, перетворюючи душ на крижаний водоспад.

До реальности (?) мене повернув Алі, який відчайдушно нявкав і дряпав двері у ванну. Мабуть, зголоднів. Я ж обіцяла йому вчора банку шпротів. Швиденько вкутавшися рушником, я вийшла з ванної, підхопила Алі на руки і понесла на кухню годувати.

- Я можу сподіватися, що після того, як нажереться цей пухнастий непотріб, черга дійде до мене?

Ви тільки послухайте! Його Величність озвалися!

Я зайшла до спальні. Костянтин лежав у ліжку цілком голий і, демонстративно відкинувши ковдру, курив свій улюблений «Davidoff». Я мовчки переводила погляд то на цигарку в його руці, то на беззаперечний доказ його вранішньої ерекції. Є чоловіки, які закінчуються вранці. Або просто закінчуються, коли закінчуєш. Костянтин був саме таким.

Я відвернулася і підійшла до шафи.

- По-перше, Костю, в моїй спальні, а тим паче в моєму ліжку не курять. А по-друге, якщо це не надто велике перенапруження для тебе, зроби мені послугу, вдягни труси.

У дзеркалі шафи я побачила, як він усміхнувся, повільно розчавив цигарку у попільничці і зміряв мене уважним поглядом:

- А що, це тебе збуджує?

Я зосереджено перебирала сукні:

- Твоя цигарка?

- Ні, моє бажання.

Нарешті я зупинилася на чорних штанях і сірому светрі, витягнула їх з шафи і повернулася до нього.

- Мене це дратує. І