Людмила Баграт - Зло, Людмила Баграт

- Не такі вже вони й безглузді. Проте мене цікавить інше. Ти з кимось зустрічаєшся, Марго? Маю на увазі, крім мене?

Я спробувала звільнитися, проте марно:

- Облиш, Костянтине! Я ні з ким не зустрічаюся і насамперед не зустрічаюся з тобою!

Він ще міцніше притиснувся до мене, так, що я майже лягла на стіл:

- Яка відважна спроба! І яка відчайдушна! Ти - смілива дівчинка, Марго. Я тобою пишаюся. І хоч що кажи, я зустрічаюся з тобою. Це головне. І це по-справжньому. І це надовго.

Він зарився обличчям у моє волосся, почав пестити шию, дійшов до вуха:

- Яка ж ти відьма, Марго! Ну чому, чому ти опираєшся? - Він застогнав, вдихаючи мій запах. - Я ж відчуваю вогонь, що палає у твоєму серці. Я бачу це полум'я у твоїх очах. Ти не мені опираєшся, ти собі опираєшся. Даремно. Горіти тобі на цьому вогнищі до кінця життя. Така твоя доля. Не відштовхуй мене! Я хочу зійти з тобою разом на це багаття, я не залишу тебе саму. Якщо вже й розвіятися попелом, то разом з тобою, чуєш? Тільки разом.

Я не витримала і погладила його стегна:

- Пусти мене, Костянтине! Я втомилася.

Він сумно подивився на мене:

- Ні, ти злякалася. Але це нічого. Ти звикнеш. Я допоможу тобі. - Він погладив моє волосся. - Я буду ніжним, обіцяю. Поїхали додому!

Ми спускалися сходами. З вікон віяло нічною прохолодою, я здригнулася, і наступної миті Костянтин уже вкутав мене своїм піджаком. Знайомий жест.

- Костю, сьогодні я розмовляла з Сергієм, - ми вийшли надвір.

- І що?

- І ми посварилися. - Він відчинив переді мною дверцята машини.

- Це добре.

- Для кого? - Я сіла. Він обійшов машину, сів за кермо, завів мотор.

- Для тебе і для нього. Може, нарешті, зрозуміє, що ти не на його зуби.

Я не витримала. Лють, що повільно жевріла в мені ще від розмови з Сергієм, вирвалася на волю:

- Боже мій, яка самовпевненість! В тебе криза віку, ти знаєш? Бачив би свій вираз обличчя, коли це говорив! «Ти не на його зуби». Ну справжній Дон Жуан. Аякже! Двадцяти-однорічний синок пролетів, а я - сорок сім років, голова сива, вдвічі старший за неї, - скрутив, завалив дівчинку! Та ще й перший! Ого-го! - Машину помітно трусонуло. - Костю! Костянтине, не їдь так швидко! - Різкий поворот, він процідив крізь зуби:

- Не вказуй мені, як їхати. Не забувай, хто за кермом. - Я глянула на спідометр. За сто. Нічні вулиці чорним мереживом пролітали повз вікна.

- Костю, ми в місті, а не на аеродромі! - Я вчепилася йому в плече, але він скинув мою руку. - Тут є люди, ти не можеш… - ще один різкий поворот - і раптом сильний поштовх. Чийсь тонкий, високий крик, машина здригнулася двічі.

Ми щось переїхали. Не щось, а когось, Марго. Істотна різниця. Крик не вщухав. Довгий, болісний плач. Костянтин насипав чортів і натиснув на гальма. Машина зупинилася. Я обернулася. Позаду, майже на межі між світлом фар та нічною темрявою лежав пес. Великий, здається, гончак. Він намагався встати, але не міг. Все ясно, хребет зламаний.

Давай називати речі своїми іменами, Марго! Ми зламали йому хребет. Його жалібний крик був схожий на людський. Він проникав у самісіньке серце, а звідти відлунював на всі тили. Я зустрілася з його поглядом - ні страху, ні звинувачення, ні ненависти, лише безмежний біль і нерозуміння. А й справді, за що? Від суперечок сильних завжди страждають слабкі. Я повернулася до Костянтина.

- Боже, Костю, що ж ми наробили? Ми ж його вбили!

- Ще ні. Що, не чуєш, як скиглить? - Він увімкнув магнітолу на повну міць, щоб музикою заглушити виття пса. Салон машини вибухнув звуком.

Я роззирнулася: ні душі. Тільки ми і пес. В колі світла, оточені темрявою. Як на сцені. Одна відмінність - ми не грали.

- Костю, що ж тепер робити? - Він докурив цигарку, викинув її у вікно і поставив ногу на газ:

- Що, що? Здавати назад.

Це вже було занадто. Я вчепилася в кермо і почала його викручувати на себе.

- Ні, Костю! Не треба! Будь ласка! Він ще живий. Ми ще можемо його врятувати. Ми відвеземо його у лікарню. Йому допоможуть.

Костянтин відштовхнув мене.

- Ти що, збожеволіла? Ми розтрощили йому хребет і задні лапи. Хто рятуватиме якогось собаку? Та й нащо? Навіщо жити калікою? Ти це пропонуєш? Це здається тобі не таким жорстоким? Спустись на землю, янголе. Ти чуєш, як він скиглить, чуєш? - Він вимкнув звук, і мої вуха знов пронизав болісний крик. Я затулила їх руками.

- Не треба, Костю! Не треба! - Музика повернулася. Здається, Queen. «Хто хоче жити вічно». Недоречно. Сюди б Реквієм. Костянтин почав трусити мене за плечі.

- Здається, тобі потрібен невеличкий урок. За собою треба прибирати, дівчинко. Ми тут трішечки насмітили, час навести чистоту.

Я відбивалася від його рук.

- Ти не розумієш, ти зовсім нічого не розумієш! Це не сміття, це жива істота! Не нам вирішувати його долю.

- Ми вже її вирішили, Марго. В твоєму удаваному милосерді - найвища жорстокість. Ти тільки уяви собі, як йому боляче. Кожна хвилина нашої глибоко філософської розмови здається йому годиною, бо він агонує. Хіба ти не хочеш це припинити? Може, навпаки, ти хочеш, щоб йому боліло якнайдовше? Розтягнути цей біль на транспортування До лікарні, пошуки лікаря, нікому не потрібну операцію і кілька жалюгідних років скаліченого життя? Ти цього хочеш? Яке ж пекло ти готуєш йому своїм співчуттям!

- Ні, я хочу йому допомогти!

- Ах, допомогти! Тоді сиди й не заважай! - Він