Олег Євгенович Авраменко - Реальна загроза

Крім того, хоча в оголошенні йшлося лише про пілотів, до нас звертались і представники інших спеціальностей — головно інженери та техніки різних профілів. Батько передбачив навіть це й надав нам відповідні інструкції. Таких претендентів ми не відхиляли, а пропонували їм разові угоди на один рейс (щоб доправити до Ютланда придбані кораблі) з ґарантією безкоштовного зворотного проїзду (вже як пасажирів) і натякали, що в разі, коли вони добре зарекомендують себе, їх можуть узяти на постійну службу. Багато хто погоджувався на такі умови.

Контракти з нашими новими військовослужбовцями я підписував разом з коммодором Максимовичем: він — як представник Кадрового управління ВКС, а я — від імені імператора Ютланда. Зазвичай документи приносили мені в пентхаус, де я влаштував свій робочий кабінет і таким чином бодай частково примусив своє розкішне помешкання служити загальній справі. Проте кілька разів на день я відвідував штаб-квартиру й вербувальний пункт — просто щоб розвіятися й поспілкуватися з людьми. Інших маршрутів для прогулянок у мене не було: відповідно до батькового розпорядження, з того моменту, коли ми розкрили своє інкоґніто, я не міг відлучатися з банку, щоб не ставити під загрозу наше завдання. Менш категоричне, проте досить жорстке обмеження було накладено й на інших керівників та провідних фахівців нашої групи, яким дозволялося залишати межі будівлі лише з посиленим ескортом охорони і лише у справах — наприклад, для огляду призначених до купівлі кораблів. Зате рядові співробітники, як і залишені на „Оріоні“ члени екіпажу, отримали право на відпустки, під час яких могли вільно гуляти по планеті. Одначе їх попередили, щоб вони трималися людних місць, бажано не розходилися поодинці й уникали пустельних вулиць та підозрілих закладів.

Попередження було аж ніяк не зайвим, бо практично з перших днів нашої роботи почалися спроби диверсій у доках, де стояли придбані нами кораблі, і на складах з нашим озброєнням. Але всі такі спроби завершувалися провалом — вавілонська поліція й державні спецслужби працювали вище будь-яких похвал. Що й не дивно — адже Вавілон було хоч греблю гати кримінальних злочинців з інших планет, тут знаходились офіси всіх найбільших мафіозних організацій, а значна частка грошей в обігу мала вельми брудне походження. Саме тому місцеві стражі закону були на кілька порядків пильніші за своїх іншопланетних колеґ, а про їхній професіоналізм ходили леґенди.

Усі впіймані диверсанти були найняті анонімно і нічого не могли повідомити про своїх замовників, проте ми не сумнівалися, що тут причетні фармацевтичні компанії. Наших людей поки ніхто не чіпав: як ми й сподівалися, супротивник розважив, що шкурка вичинки не варта, і вирішив не ризикувати — вавілонські закони суворо карали за злочини проти особи. Але в разі першого ж серйозного інциденту я мав намір скасувати всі відпустки.

Елі та Ліна, хоча й не вважалися провідними співробітниками, разом зі мною потрапили до списку „невиїзних“, на чому наполіг відповідальний за безпеку персоналу лейтенант Вінтерс. Він виходив з того, що кримінальні елементи або аґенти консорціуму можуть спробувати захопити їх як заручниць, щоб потім шантажувати мене. Я охоче погодився з ним і був удячний йому за це, бо інакше мені довелося б самому заборонити обом дівчатам виходити з банку. Отож нам трьом залишалися тільки прогулянки будівлею.

На чотирнадцятий день по обіді, коли я спустився в штаб-квартиру і традиційно зазирнув до Кортні Прайс, уже вкотре збираючись, але ніяк не наважуючись поговорити про її переведення на інший корабель, вона зустріла мене радісною усмішкою:

— Шкіпе, ти вже в курсі? Здійснилась таки мрія ідіота!

— Про що ти? — не збагнув я.

— Ну, щодо того авіаносця. Ми його купуємо.

— Справді?

— Так вирішив міністр. Годину тому експерти поїхали оглядати його. Якщо з ним усе гаразд, то він наш.

Прайс аж сяяла від задоволення. А я задумливо почухав потилицю.

— Дивне рішення… Міністр у себе?

— Здається, так.

Не сказавши більше ані слова, я подався до мінстра ВПК Новака — ериданця за походженням, колишнього головного інженера батькового крейсера. Він перебував у своєму кабінеті й зустрів мене розуміючим кивком:

— Добридень, капітане, прошу сідати. Я здогадуюсь, чому ви прийшли. Авіаносець?

— Саме так, сер.

— Трохи згодом я збирався поговорити з вами, але ви мене випередили. Ясна річ, авіаносець призначений для ведення наступальних, а не оборонних дій. Але тут є один нюанс. Імператор доручив нам придбати літаки для поповнення машинного парку ВПС, орбітальні шатли та катери тилового забезпечення. Все це можна було б доправити на вантажних транспортах, як робилося досі. Проте таких транспортів у нас накопичилося чимало, а для бою вони абсолютно непридатні. Чого не скажеш про авіаносець, особливо про такий — адже він не простий, а ударний, і в разі необхідності може діяти як лінкор. Але це на крайній випадок. За нашим задумом, авіаносець має стати мобільною базою для технічного обслуговування кораблів п’ятого та шостого класів. До того ж він має рушій найновішої моделі, який дозволяє йому розвивати швидкість понад половину світлового року на годину — на рівні важких крейсерів.

— Ого! — сказав я. — Серйозно!

— Атож, капітане. Уявіть собі: лише п’ять місяців шляху до Ютланда — рекорд для корабля лінійного класу. Наразі це найшвидший з авіаносців.

— Мабуть, він і коштує нічогенько, — зауважив я. — Доведеться викласти за нього шалені гроші.

— Не такі вже й шалені, — заперечив міністр Новак. — Нам він обійдеться лише в половину задекларованої вартості.

— Чому?

— Річ у тім, що замовник, уряд Фудзі, є боржником кількох вавілонських банків, зокрема й трьох наших. Ці борги вже списано як безнадійні, збитки покрито страховими компаніями, проте за банками залишається пріорітетне право викупити виставлену на торги власність Фудзі за залишковою вартістю. За авіаносець сплачено на три чверті, ми компенсуємо