Борис Микитович Харчук - Горохове чудо

— Яких же тобі лікарів треба? — спитався він.

Вона подивилася на нього своїми підбитими очима, як на пришелепуватого.

— Крові мені треба! Крові!

— В мене є діти! — жахнувся прем’єр.

— Ти і твої діти стануть героями, — сказала баба Війна. — А кров, якою мене лікуватимеш, зовсім не називатиметься кров’ю — воєнним бюджетом.

— Хіба що так, — промурмосив прем’єр.

— А як же інакше? Мені треба підкувати коні, мій шарабан розлетівся в друзки, мого ворона треба добре годувати, щоб у нього виросли крила.

— В мене є і ковалі, і бондарі, і теслі,— признався прем’єр і мрійливо додав: — Та чи личить тобі, вельможній, їздити в допотопному шарабані? В мене є вчені і конструктори…

Знюхалася баба Війна з заморським прем’єром, і скоро ніякий мітинг і ніякий бенкет не міг відбутися без неї. Де прем’єр, там і вона.

Сідала баба Війна в ракету — сам прем’єр був на учті, цілувався з бабою Війною і вигукував:

— Патріотці віват!

— А ця баба Війна — хвойда, їздить уздовж кордону, возить чорного ворона з чорним плугом.

— А чого вони їздять? Чого хочуть?

— Тебе!

— Я ж маленька!.. Ходімо бити бабу Війну!

— Риба, оближи ложку.

По телевізору пускали антивоєнний фільм.

— А коли буде Новий рік? — спиталася мала.

— Нащо він тобі?

— Хіба ти забувся?..

Воксанка чула: в неї був ще один дід, рідний, мамин тато — Федір. Він пропав безвісти. Ніхто не знає, в якій землі, своїй чи в далекій чужині приорав чорний ворон чорним плугом його хоробрі кості. Як він ніколи не бачив своєї доні — Воксанчиної мами, так і Воксанка ніколи не побачить діда Федора. Мертві в гості не ходять. Живі йдуть до мертвих. Але куди нам іти? Де шукати солдата Федора?.. На Новий рік ми з Воксанкою ходимо на дніпровські схили. Недалеко від Аскольда — першого князя — є безіменна могила. Князь і простий воїн поруч, бо земля одна. Синій сніг вкриває могилу, щоб їй було тепло. Ми ставимо на засніженій могилі вбрану цяцьками ялинку і засвічуємо свічку. Ялинка — радість, а свічка — надія.

— … Ти поставиш ялинку, а я засвічу свічку.

Надя витирає їй рота рушничком, а вона своє:

— Ми тобі, бабо Війна!.. — і, спохопившись: — Дякую за вечерю, що наївся дармоїд!

Їй треба купатися і спати, але від телевізора не відтягти. Нехай, покупаємося завтра.

Прийшов дядько Микола. Він був трошки п’яненький.

— Ти вже виліз з телевізора? — спиталася Воксанка.

Його поривало співати і бавитися з малою, але її очі злипалися. Вона навіть забулася вивідати, де він подів свою папку.

Ми дали дядькові Миколі компоту. Він зробився чомусь дуже великий, зайняв усю кухню.

Надя роздягнула малу і вийшла з кімнати. Я вимкнув світло. За шторою на вікні блимав нічник.

— Сядь, — попросила Воксанка.

Сон з далеких гір награвав їй на Шугаєвій сопілці.

Я сів, і Воксанка попливла в казку — в гості до Івасика-Телесика. Вмостилася в його золотий човник. Хлопчик узявся за срібне весельце. Ловися, рибко, велика й маленька!

— Івасику-Телесику, приплинь, приплинь до бережка!

— Чуєш, — каже Воксанка. — То твоя мама.

— Вона нам принесла обідати, — зрадів Івасик-Телесик.

Човник причалив до бережка, висипали рибку й заходилися коло борщу, коло каші. А потім знову на воду.

— Івасику-Телесику, приплинь, приплинь… — грубим голосом. А потім ще грубішим: — Дам тобі… Дам!..

— Ой, то не твоя мама! — обзивається Воксанка.

— А хто? — запитує Івасик-Телесик.

— То зла Бабайка! Нізащо не підпливай!

А Бабайка кинулася до коваля, він викував їй такий голос, як в Івасикової мами. Човник причалив, і Бабайка похапала їх у мішок, понесла в дрімучий ліс. Стоїть у тому лісі хатка. І живе в ній Бабайка із зміючкою Оленкою.

Палає піч. Бабайка подалася гостей скликати, а Оленка буде дітей смажити.

— Ану, сідайте вдвох!

— Кажи, що ми не вміємо, — намовляє Воксанка Івасика-Телесика.

А він і сам це добре знає.

— Покажи нам, — каже Оленці.

Вона розсілася на лопаті, а вони її щур у піч.

А Бабайка і гості вже недалеко, чути — носами шмиг-шмиг! Людське м’ясо їм пахне.

Поховалися Івасик-Телесик з Воксанкою.

А ті швидше до печі, понаїдалися, пооблизувалися, качаються по траві. А Бабайка приказує:

— Добре поваляться, добре покачаться, Телесикового й Воксанчиного м’ясця наївшись!

Як Воксанка не втримувала Івасика-Телесика, щоб він сидів тихо, а він обізвався:

— … Оленчиного м’ясця наївшись! — хотілося йому поглузувати.

Бабайка почула, заревла, кинулася за ними, а вони на хату, повилізали на комин.

Летять гуси, великий табун.

— Гуси-гуси, лебедята!..

— Інші летять, нехай вони візьмуть.

Летить другий табун. Теж не взяли. А Бабайка ось-ось дістанеться комина.

Аж летить мале гусенятко, криве на ногу.

— Гусенятко-лебедятко, візьми на крилятко, віднеси до мами… до мами.

Вона стиснула кулачок — взяла собі під голову цілий світ і заснула.

…Спить мала — Щастя.

Цуценя привезли вдосвіта. Марта не бачила й не чула. Вона ще спала. А сон літнього світанку солодкий. Дівчинка зійшла з веранди — із-за гори Городище над Ясинецьким лісом сходило сонце. Велике, яскраве, купалося у синьому ставку, відбивалося і блищало в рясних росах на вишнях і,