Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

Мимохідь озирнувся, хоча заклявся не чинити цього (щоб не підглядати): хмара значно наблизилася, а серед плеса озера стриміла, як корчик, голівка русалки, що насправді була козою, точніше Козою. Помітила, що я таки озирнувся, і піднесла привітально лапку.

— Я вже вилажу! — почувся притишений віддаллю голос.

І я пішов далі слабко вкоченою автами дорогою, все ще відчуваючи несподівано налетілий смуток, який так раптово мене пойняв. Почали падати перші великі краплі, розбиваючись об мою лисину, і я покрив її шапчиною. Від берега бігла в самому купальнику Коза з фотоапаратом, тримаючи під пахвою згорнутий одяг.

— Роздягайтеся! — захоплено проказала, станувши переді мною, як розігнана кобиличка. — Зараз почнеться дощ. Як у кіно!

Я, звісно, роздягатися не став, бо до романтичних переживань не знайшов настрою. Коза трошки засмутилася.

— То що, й мені одягтися? — спитала ображено.

— Як собі знаєш, — сказав я, розглядаючись: довкруг молотили траву вже непоодинокі краплі.

— Ну що ж, — сказала Ж. Смикальська й почала вдягатися. — Паритети, так паритети!..

Сховатися не було де, хоч попереду бовванів невеликий березовий гайок.

Озирнувся, бо Коза була за спиною, й побачив, що її обскубане й трохи наїжачене волосся вже перетворилося в шапочку, яку носили жінки 20-х років XX століття, млинцем обліпивши черепа.

— Дати шапку? — спитав.

— А як же ви?

— Байдуже.

— Ні, — рішуче відмовилася. — Казали, що не любите, коли на лисину вам капотить дощ.

Не пригадую, щоб таке казав, але це й справді був мій жарт. Правда, подала вона його цілком без гумору.

Зняв шапчину й насунув на її макітерку, від чого стала ще смішніша, лице ж лисніло від води.

— Цікаве кіно? — крикнув я, бо саме гримнув грім.

— Фантастично! — відгукнулася Коза. До речі, фотоапарат у неї на шиї вже не бовтався, а був акуратно схований у непромокальну чорну сумочку. Було б не зле, щоб у таку сумочку могли б залізти й ми. Але тоді до гріха дійшло б напевне — кіно є кіно.

Одне з дерев, власне береза з гайка, мало похиленого стовбура, я поставив під нього Козу, а собою її прикрив, відтак сумочку було створено штучну: стовбур боронив її спину, а я — фас.

Притулилася до мене й легенько тремтіла. Сховалися ми вчасно, бо саме в цей мент і звалилася злива. Я ж відчував оборонене мною звірятко, і воно раптом стало таке тепле, що почало гріти й мене. Але продовжувало легенько тремтіти, відтак од неї почав розходитися солодкий, я б сказав, медний запах. Удихнув його, і мені стало спокійно й мирно, адже й справді: нікóли нікóго так ніжно не захищав. А найдивніше, й це була видима реальність.

У нас усталився ритуал. Коза з фотоапаратом приїжджала до мене щосуботи, хоч не раз такого графіка не дотримувала, — тоді я трохи без неї нудьгував. Ми відбували обід із тими чи тими відмінностями (хоча її приноси були ті самі й у такій же кількості), тоді вирушали в луги, куди Ж. Смикальська линула з усією безпосередністю своєї душі. При цьому нас не стримував від вигулу ні дощ, ні (пізніше) сніг чи морози, відтак з однаковою пожадливістю фотографувала все, чим зацікавлювалася. Як уже подавалося, й далі її захоплювали речі й істоти найдрібніші — воїстину, була це людина «мікро». Я ж залишався для неї чуйним і вибачливим Пастухом, і тільки тоді, коли норовила залізти в небезпечне місце, різко прикрикував. Тоді її фізія ставала винувата — покірно слухалася й звідти забиралася.

Не знаю, доки це має тривати, але стосунки між нами згармонізувалися. Перестала провокувати мене як чоловіка, а я перестав стерегтися — визначено було кожному своє місце й свої межі, яких не переступали. Але про приїзд ніколи не попереджувала, а звалювалася-таки як сніг на голову — любила сюрпризи, хоч і маленькі і хоч це вже давно сюрпризом перестало бути. Щоразу в неї на вустах розцвітала всмішка, а очі дивилися хитренько. Орендну плату приносила регулярно й без порушень, і я вкладав її у спеціяльного конверта, а що господарчі потреби з утримання квартири Миколи Лика весь час з’являлися, видавав їй із тих грошей. Здавалося, що вона і я одне одного потребуємо, так, зрештою, й було. Часом телефонувала, але тільки в особливих випадках, зрештою, жила автономним життям, про яке мало оповідала, як це й буває в батьків та дітей, і я не наполягав.

Однак знав чи відчував, що наші стосунки дочасні. Колись конче мав настати такий день, коли Коза приїжджати до мене перестане, адже наші стосунки — неузвичаєні. Хтось лихий міг би сказати, що ми химерні коханці, але коханцями не були. До речі, принагідно Комп’ютерна Діва сказала таку загадкову фразу:

— З чоловіками в мене все нормально!

Коли так, то й хай.

Хтось сентиментальний про нас міг би подумати, що я імітую для Кози з фотоапаратом батька, а вона — дочку. Але й це не так, хоч до істини ближче. Річ у тім, що ми нічого не імітували, наш зв’язок просто був. Притому справді гармонійний, що нагадувало дружбу. Але й друзями не були в повному розумінні — надто мало розповідала про себе сокровенностей, а що оповіла, я тут записав. Однак розумів, що багато чого не розповідає, — для цього в неї, очевидно, є подружки, хоч би та, що згадана, — художниця Наталя, з якою колись відвідувала пляж нудистів. Я також жив звичним (автентичним і автономним) життям. До речі сказати: спершу Ж. Смикальська читала мої твори, а потім перестала, хоч у неї зібралася моїх книжок ціла бібліотечка — звісно, дарованих мною. Я не ремствував: художні смаки в нас були неоднакові, хоч не раз сходилися. Але й це не руйнувало нашої, може, й ірраціональної злитості, що її потребували навзаєм.