Андрій Якович Чайковський - На уходах

Тарасові було не до смаку те, що його пізнали.

— Ти у цьому певен? — спитав другий татарин. — Коли б виявилось, що це — неправда, то мурза не дасть нам нічого та ще й покарає за обман.

— Присягну на Коран, що це правда. Ємін едерім біллагі.

В останньому нашому наскоку він відрубав руку нашому агові, а потім один з наших ударив його ломакою по голові.

Я гадав, що він уже пішов до чорта, він, на наше велике щастя, видужав і нам у руки попався. Отож зрадіє перекопський мурза, як такого гостинця йому привеземо!

— Даю вам лицарське слово, що коли мені волю повернете, то вам волос з голови не спаде, а золото вам виплатять.

— Не віримо. А врешті, ти нам стільки не даси, скільки ми за тебе візьмемо, бо ти не знаєш, скільки цекінів призначено за тебе живого.

— То чого мене мучите? Розв’яжіть мені руки. Я ж з-поміж вас не втечу. Зараз розв’яжіть! А то скажу вам: прийде такий час, що навколішках просити будете в мене ласки і вибачення… Я вас кіньми розірвати накажу.

Татари почали сміятися, а тим часом Тарас став придивлятися до сирівців на руках. Рвонув руки, що аж кості затріщали, і сирівець порвався.

Татари не могли надивуватися його силі. В першій хвилині спало Тарасові на думку завернути коня і втекти, та згадав собі, що в нього немає ніякої зброї, та ще, певно, татари впіймають його знову на аркан.

— Ти, цапина бородо, не дуже-то і смійся, бо сам ти бачив, що варті твої дурні сирівці для мене. А я тепер кажу вам, що як лише приведете мене перед мурзу, то я зараз перейду на турецьку віру, а то й мурзою або пашою стану. А тоді від одного кивка мого пальця позлітають ваші дурні лоби. Тепер тобі зрозуміло?

Розбишаки збентежилися. Про того-то отамана і в Стамбулі знають. Кожний мурза, кожний турецький паша вважати собі буде за честь послати такого гостинця великому візирові і за це взяти великі гроші. З другого боку, вони знали, що з таких потурчених джаврів великі люди виходять.

Тепер Тарас пригадав собі про ті свої «колючі» очі, про які йому Трохим згадував, — хотів конче на татарах випробувати їх.

— Та ти від нас не пробуй утікати, — сказав один.

Тарас зиркнув на нього, подивився йому грізно у вічі і довго не спускав погляду.

— Мовчи, собако: ти не вартий того, щоб я з таким стервом, як ти, балакав!

Відповіді не було. Розбишаки не могли на нього дивитися: наче яскраве сонце їм у вічі світило.

І вони мчали щосили. Аж надвечір зупинилися, розв’язали бранцеві ноги і пустили коней пасти. Тарас роздивлявся на всі боки: один безкраїй степ. Він згадав свою любу Тарасівку, і такий огорнув його жаль за втраченим раєм, що ледве не заплакав. Молився стиха, і від цього йому полегшало. Згадав рідню свою, маму стареньку. Вона і всі вони, певно, про нього думають, і він не пропаде.

Татари почали вечеряти і подали Тарасові шматок конятини.

Він узяв м’ясо в руки, понюхав і з усієї сили шпурнув ним у голову найближчого татарина.

— Що мені даєш! Дай це такому самому псові, як і ти!

Ця рішучість і небоязкість ще більше збентежила розбишак. Замість розсердитись, татари почали виправдуватися:

— У нас іншої їди немає.

— Убий дику козу і спечи мені, бо я голодний і далі не піду. А вже мурза тобі подякує, як мене голодом замориш!

Але коза так зараз не з’явилась і не було чого стріляти.

— Сідлайте коней, — наказував Тарас, — зараз їдемо далі!

Татари його послухали. Тарас сів на коня. А як татарин хотів йому зв’язати ноги попід кінський живіт, Тарас копнув його чоботом у зуби з усієї сили, і татарин заточився. «От клятий джавр, — думали собі татари, — ми його піймали, а він нам наказує».

І жоден не посмів йому у вічі поглянути. «Які у нього страшні очі! Як подивиться, то начеб вогнем пече!»

— Він, певно, з шайтаном знається, — казав один татарин товаришеві збоку, — як він наших мотлошив, і по голові дістав, і не подох.

— А тепер розірвав сирівці, мов нитку.

Вухо Тараса вловило цю мову.

Саме заколихалася трава, надлетіло стадо наляканих кіз.

— Давай лука і стрілу! — наказував Тарас.

І його татарин послухав. Тарас, сидячи на коні, прицілився і випустив стрілу. Цап, що летів попереду, простягся. Тарас натягнув лука вдруге і поцілив задню козу. І зараз-таки передав лук татаринові. Розбишаки не могли надивуватися такому мистецтву стріляти.

— Тут заночуємо, — наказав Тарас. — Розвести зараз вогонь, справити кози і спекти м’ясо для мене, решту можете собі взяти!

Тарас пронизував татар очима, а вони аж вертілися, наче їх справді пекло.

Палахкотів вогонь, пеклося м’ясо. Тарас ліг біля багаття.

Він був певний, що тепер запанував над тими дикунами. І прийшло йому на думку, чи не можна б уночі, коли татари позасипляють, скочити на коня і майнути в степ. Та ба! Степ розлогий, дороги не знає. По дорозі може стрінути інших розбишак, а ті будуть відпорніші на його зір. А можуть у степу і вовки налетіти, і що ж тоді він зробить без зброї на охлялому коні. Не було виходу. Можна ще в степу заблудити і пропасти від голодної смерті. Треба ждати вигіднішої хвилини. Тарас помолився і зараз заснув міцним сном.

Над ранком збудили його татари. І