Володимир Миколайович Шитик - Остання орбіта

повинен мати якийсь стосунок до корабля. Тепер я в цьому не сумніваюся.

Балаш роззирнувся навкруги. Гори, скелі, каміння, серед яких уже не видно і зорельота. І зорі зверху не такі яскраві, як раніше, однак помітні в розрідженім атмосфернім покрові планети.

— Візьми орієнтир, — порадив він Скруту, який так само спробував щось помітити у довкіллі.

Скрут здивовано сказав:

— Це в боці, бодай, з кілометр…

— Ходімо хутчіш, — відказав Балаш. — Боюся, не встигнемо до смерку.

Дорога була покрутиста. Минуло ще з півгодини, коли Балаш сказав:

— Десь тут.

Кам’яний хаос, здалося, став ще більш непрохідним. Навряд чи можна було в ньому щось зауважити, і Скрут недовірливо спитав:

— Тут?

Цього разу вони не помилилися. Випадково глянувши на вершину обривистої, наче стятої, скелі, Балаш скрикнув. Там було щось схоже на печеру. Вхід, ніби засклений, тьмяно поблискував, віддзеркалюючи скупі різнобарвні промені надвечірнього світила.

Знадобилося ще з півгодини, поки Балаш зі Скрутом досягли місця, від якого можна було дістатися до печери. Угору вела вузенька стежка, порівняно чиста від завалів і, здавалося, сям-там підправлена — на схилі були ніби вирубані в скелях приступки. Мовчки люди лізли на гору. А їй не було кінця.

Печера відкрилася раптово — дорога вивела Скрута і Балаша на невеликий майданчик перед входом у неї.

— Будівля… — шепнув Скрут.

— Житло… — сказав Балаш.

Перед ними стояла стіна. Гладка й рівна, овальної форми, вона поблискувала відбитим світлом, ніби відшліфований агат.

Стомлені крутою дорогою, люди стояли перед дивною спорудою, не розуміючи, що це.

— Маяк, — висловив здогад Скрут.

— Для кого? — Балаш у всьому хотів бачити сенс. Либонь в маяку він його не помітив. Тому повторив питання: — Для кого? До корабля не менше кілометра, і його не видно звідсіля. Хто ставить знаки, які нічого не говорять?

— Може, маяк був поставлений кимсь раніше? Астрольотчики помітили його сигнали, повели сюди зореліт і несподівано потрапили в аварію. Гадаю, це слушно.

— Швидше романтично. А слушно?.. — Балаш похитав головою. — Нагадує старий космічний детектив.

Зазвичай небагатослівний, Балаш раптом зробився балакучим. Скрут зі здивуванням відзначив цю переміну в поведінці товариша. Вочевидь, і його знахідка вивела з рівноваги.

— Що гадати, — Скрут постукав по чорній стіні кулаком, насторожено прислухався, недовірливо поглянув на свою руку, яка в рукавичці скафандра виглядала товстою і короткою, і невпевнено сказав: — Пустота.

Балаш підійшов до стіни, сам постукав.

— Будемо ламати? — запитав Скрут.

— Зламати просто. А що там? Хто робив, навіщо? Ти можеш мені сказати? Ні? Тож чи маємо ми право руйнувати?

Скрут відчув, що логіка Балаша почала його дратувати. Коли так думати, то не можна навіть на чужі планети опускатися. Раптом щось пошкодиш. І, стримуючи злість, Скрут повільно, намагаючись так само бути логічним, заговорив:

— Маємо. Маємо право. На планеті нема життя. Тільки рештки земного зорельота. Ця стіна має до нього якесь відношення. Коли це навіть чужий маяк, то він міг послужити причиною загибелі землян. Ми просто зобов’язані довідатись, що це таке!

Балаш слухав не заперечуючи. Коли Скрут закінчив, він, погоджуючись, сказав:

— Відійди, сховайся.

— Давай я, — запротестував Скрут. — Тобі вести планетоліт. І врешті… Я помітив вогник.

— Право першовідкривача? — посміхнувся Балаш. — Згоден.

Стіна справді виявилася скляною. Тільки скло було спеціальне. Тверде, міцне, здатне витримати сильний удар. Ультразвуковим ножем Скрут вирізав прохід і просунув голову. Вже настав вечір, і всередині печери панував морок. Скрут покрутив головою. Відзначив, що крізь це скло промені світла йдуть тільки в одному напрямку — зсередини, і коли очі звикли, він у дальному кутку помітив якесь підвищення. А на ньому… У Скрута сильно забилося серце.

— Балаш, — покликав він друга і увійшов у печеру.

Він не помилився. Це було ложе, а на ньому в скафандрі лежала… людина. Вона була неживою і, видно, давно. Скрут хотів було розстебнути скафандр на чоловікові. Балаш спинив його:

— Не треба…

Скрут подумав, що, справді, цьому землянину вже нічим не допоможеш. Він постояв, потримав руку на його плечі, ніби прощаючись назавжди, і пішов оглядати печеру.

Стало вже зовсім темно. Балаш увімкнув ліхтар.

Печера була майже порожня. Нерівні кам’яні стіни, такий же кам’яний лежак. Поряд щось подібне на стіл. Сям-там Скрут зауважив розкидані інструменти, деталі, вузли приладів, машин.

— Тут має бути сховище… — вголос подумав він.

— Так, — згодився Балаш. — Чоловік прожив у печері немало. Він десь тримав свої припаси. Ще повинна бути десь регенераційна установка. Без неї він довго не витримав би.

Сховище було поряд з ліжком. Знайшовши його, Балаш знову підійшов до землянина. Довго-довго стояв над ним, потім простягнув руку і доторкнувся до його ніг. Під нечутливими від товщини захисного костюма пальцями виявилася порожнеча. Балаш відійшов і довго дивився крізь прозору звідси стіну в чорну ніч. Затим, не обертаючись, попросив:

— Пошукай… Повинні бути щоденники.

Скрут не здогадувався, що так вразило товариша, і, оглядаючи ніші, раз-по-раз кидав на нього нерозуміючі погляди.

— Ось, — нарешті знайшов він касети з кристаликами, на яких космонавти зазвичай записували все, що вважали вартим уваги.

Скрут потримав їх у руках, ніби зважуючи, ще раз зазирнув у ніші і закутки печери і спитав:

— Почитаємо на кораблі?

— Тут, — уривчасто кинув Балаш.

Скрут подивувався незвичайній суворості, яка пролунала в його голосі. Але згодився і сів на камінь, який, напевно, колись служив господареві столом. Потім вставив кристалики в звукознімач, який за багато десятиліть істотно не змінив своєї конструкції, підключив рацію, щоб можна було чути запис в шоломофонах, і сказав:

— Готово…

Тільки тоді Балаш обернувся до світла — різко, рішуче.

— Вмикай! — наказав