Володимир Миколайович Шитик - Остання орбіта

Там і стояв він весь час, поки землянин неспішно розповідав про своє життя.

А у Скрута забракло відваги стати поряд з ним — він не міг дивитися на рештки цієї людини, чий задумливий голос приглушено й повільно лунав у шоломофоні.

Нестерпно повільно текли хвилини, розкриваючи велику трагедію зорельота і того, хто зостався один з великого екіпажу.

«… Переді мною вибір, — ніби радячись із співбесідником, говорив астрольотчик, — померти зараз чи спробувати жити… Я не обмовився. Саме — спробувати. Це життя не принесе мені радості. Я не зможу колись повернутися на Землю. Про мене, напевно, ніколи ніхто навіть не довідається — навряд чи якийсь корабель забреде у цей район. Я не зможу навіть вибратися з печери — кості обидвох ніг розтрощені в час катастрофи. Я не можу сам собі зробити операцію, бо коли зміг би витримати біль, то треба мати ще герметичну камеру — її також нема. Таким чином, моє майбутнє — самотність, нерухомість, безнадія. Але я не приймаю смерть. Доки я можу — я повинен жити. Не тому, що інстинкт сильніший за волю і я чіпляюся за життя. Я повинен жити, бо я — людина, і в мене ще працює мозок…»

Скрут слухав і уявляв собі розбитий вибухом зореліт, мертву планету і самотнього скаліченого чоловіка, якому щасливий, а радше нещасливий випадок подарував життя і якому належало страждати від безпомічності і безсилля довгі-довгі дні, місяці, роки.

Чи може таке витримати людина? Скрут не таївся перед собою. Для нього це була не проста цікавість. Він ніколи не забував, як гнітила його обмеженість простору у зорельоті. Він був ніщо в порівнянні з просторами Всесвіту. І в цій невідповідності йому ввижалося щось неприродне, вороже людині. Це пригнічувало. Скрут розумів свій стан і нічого не міг з собою зробити. Але йому було легше. З ним повсякчас знаходилися товариші з чергової зміни, його захищала міць могутнього зорельота. Де брав стійкість цей космонавт? Що додавало йому сили? Почуття людської гідності? Але ж про це і Скрут ніколи не забував…

«Ох, як це нестерпно, коли працює мозок. Раніше мені здавалося це щастям, а зараз хочеться пошукати якусь там кнопку, щоби хоч на мить вимкнути мозок, забутись і позбутися свого становища».

Звівши очі в час одної з пауз, коли чулося лише потріскування рації, Скрут зауважив поряд з ліжком корпус робота. Він був латаний і перелатаний. Клепки і шви на обшарпанім металічнім корпусі робота, можливо, ясніше за все розкрили Скруту жахливу картину останніх місяців життя людини, яка намагалася подовжити існування свого єдиного помічника. Це робот розчистив чоловікові дорогу до печери, надійно облаштував її, щоб людина могла жити там стільки, скільки вистачить енергії у вцілілих акумуляторах і сонячних батереях. І, напевне, чоловік ділився з роботом, віддаючи йому більшу частку енергії, не зважаючи на свій холод і голод.

Але робот не мав людської витривалості. Він знерухомів раніше за людину. Скрут уявив собі розпач, який оволодів тоді чоловіком…

Ніби знаючи наперед про ці думки Скрута, чоловік сказав: «Сьогодні я зостався без Атіли».

Одна фраза, і ні слова більше, жодної скарги, незважаючи на те, що для нього це було початком кінця.

Скрут подумав, що йому не так легко буде зрозуміти цю людину, замуровану у скелі далекої планети і непохитну у своїй волі. Чоловік не сподівався, що його коли-небудь, хай навіть і після смерті, знайдуть. Він розмовляв сам з собою, бо мав, певно, єдину слабкість — потребу в співрозмовникові.

— … Ти чуєш?

Скрут здригнувся. Задумавшись, він вже не слухав. Звірився на Балаша.

— Скруте, ти чуєш? — повторив Балаш.

Скрут прислухався, однак не відразу зрозумів, чим викликаний вигук товариша.

«Я весь час думаю, де була наша помилка? Чому вибухнули двигуни? Перші симптоми неполадок в них з’явилися, коли ми тільки увійшли в силове поле планети. Ми сподівалися полагодити двигуни, опинившись на твердій поверхні. Але спинити реакцію вже не вдалося. Дивно, вона йшла начебто поволі, не стихаючи і не наростаючи. І раптом стрибок, вибух…»

У шоломофоні стало тихо. Скрут нетерпляче глянув на звукознімальний апарат. Балаш тримав руку на вимикачі.

— А нам вдалося, — з гіркотою сказав він, наче відчуваючи вину за те, що у їх попередників-космонавтів було менше знань.

Скрут відчув, як його охоплює неспокій. Що з того, що на Землі вже знають, як спинити таку реакцію? Для цього чоловіка це вже не має значення. Йому важливо було самому дійти до істини, повністю використати свій іще живий і, вочевидь, могутній розум, вирішуючи велику загадку. Тільки цим він, помираючи, міг перемогти смерть. Чи віднайшов він причину? Скрут махнув рукою:

— Увімкни…

«Але повинно бути вирішення цієї задачі, якого ми тоді не бачили».

— Звичайно, звичайно, — шепнув Скрут, думаючи, що їх апарат вельми повільно відтворює звук.

Він тривожився: невже доля не пошле цій відважній, сильній людині успіх, невже даремними були його страждання?

Скрут хвилювався, як ніколи ще в житі. А голос у шоломофоні лунав рівно, непідвладний ніяким невдачам. З дня в день чоловік коротко кидав у мікрофон: «Нічого нового». Він, очевидно, багато працював, бо все рідше й рідше траплялися в записі роздуми. А може, він беріг енергію батерей — вони ж, як і робот, не були невичерпними.

— Більше не можу! — нервово вигукнув Балаш і пішов до виходу.

— Ми мусимо дослухати, — сказав йому Скрут. — Для нас має значення не суть його відкриття, а сам факт.

Вони вже нічого не чекали від засудженого на повільну смерть. Вони думали віддати йому належне як людині. А він здивував їх знову.

«Здається, все. Я знаю формулу».

Треба бути великим математиком, щоби запам’ятати з одного разу цей довгий ряд інтегралів, чисел і знаків. Чоловік прочитав формулу, затим, подумавши, повторив більш повільно, ніби даючи слухачам можливість вдуматися в її сенс. І раптом промовив з сумнівом: «Чи усе