Віктор Семенович Близнюк - Древляни

в сестри оживають — у них засвітилось легке здивування. Ось такою, коли наша строга, наша холодно-русява Тоня нараз усміхнеться, і то приховано, стримано (та інакше вона й не вміє), коли у неї тепліють губи, тепліє тонка й чиста шкіра на обличчі, тепліють розумні й спокійні очі, — ось такою, несподівано лагідною і доброю, я найбільше люблю сестру. Бо тоді вона — як живий батько. Мені здається, що й мати, коли нам стає найскрутніше, позирає на Тоню з побожністю, з таємною надією: дочко, виручай! От і зараз мати мерзлякувато тулиться до Тоні. Їй холодно від вікна, та, мабуть, не тільки від холоду знобить нашу матір.

Тим часом дядько Павло, упоравшись з каганцем, повернувся до старої розмови:

— І що вам сказав комендант? — спитав він тим самим похмурим, спокійним голосом.

У матері гірко пересмикнулися вуста: чуже горе, мовляв, кому воно болить? Їй, видно, не хотілось уже всоте переказувати, як вона була в Знам’янці, в самого фельдкоменданта. То в перші дні, не вірячи собі, що вона ще жива, мати говорила й говорила про це, і кожного разу з новими подробицями, й ми вже знали, як з морозу, вся в снігу, ввійшла вона в кабінет, а там було жарко й на підлозі лежав килим, просто царський, і як мати стояла на тому килимі, а сніг на ній розтавав, і бачить мати (та й злякалась): під ногами у неї ціла калюжа води; і як зустрів її фельдкомендант — високий, гладкий і чистий начальник. Він сказав — і не криком, а так, з печаллю в голосі:

«Нехорошо, матка, нехорошо. Тепер надо вас розстрілять…» А мати сказала: «За що?» І заплакала, і присовістила його: «У мене ж п’ятеро дітей, з голоду пухнуть вони, на самому лушпинні сидять, а я ж усі ваші плани виконала. І по молоку виконала, і по яйцях, і по шкурках. Я ж виконала, а ви, думаєте, мене пожаліли: корову забрали, курей забрали, кролів забрали, все до цурки вигребли. Один бичок і зостався, бо я приховала його в сусідів». Тут комендант послав дівчину, ту, що на побігеньках, і вона принесла якусь книгу, і комендант перевірив: справді, всі податки мати сплатила. А мати далі йому говорила: «Я все виконала, а плани страшні, ніколи таких не було. Одного молока здати — вісімсот літрів, хіба стільки з наших корів видоїш?» (І мати мало не бовкнула, що ото й виконала план, бо наполовину води доливала). Але комендант насупився, перепинив її: «Нехорошо, матка, нехорошо. Саботаж…» Потім подумав і спитав: «Сколько дітей?»— «П’ятеро», — сказала мати. Комендант ще подумав і розпорядився: відпусти її. Але — хай де хоче знайде бичка, а поставить на місце. Інакше…

На цьому «інакше» мати завжди притихала.

— Що інакше? — перепитав дядько Павло й підвів голову.

Тоня поморщилась (наче од внутрішнього болю), а мати стиха промовила:

— Інакше, сказав, усю сім’ю… в розход.

— Умгу, — ще похмурніше мугикнув дядько.

Він, мабуть, трохи сп’янів, але сп’янів недобре: не зігрівся, не пожвавішав, а навпаки — став незграбно важкий і темний, як туча. Щось у ньому набухло, мов камінь, щось йому гнітило й обтяжувало душу.

Я зрозумів: зараз буде головне, зараз почнеться…

Справді, Кучугура засовав чобітьми під столом, повернувся до матері й спитав різкувато:

— От що, хазяйко. Коли вам, скажіть, бичка ставити на місце?

З печі ми дивилися на кошлату тінь, що низько нависла над столом, над прищуленою матір’ю і Тонею.

Я розумів їх: господи, де нам і як нам дістати бичка? Три дні ми тільки думали й говорили про це. Три дні, а залишилось іще два. Ну, де, у кого й за які гроші купити нам зараз ту скотину на один центнер живої ваги, коли в селі місячних курчат подушили? Комендант, мабуть, знав про це, великодушно відпускаючи матір.

— Через два дні, — холодно й байдуже сказала мати.

— Ясно, — мовив Кучугура, повертаючись до світла сірою твердою щокою, — ясно. Післязавтра, значить. А якщо ні?

— Сказав: розстріляють. Пришлють поліцію і прямо тут на місці. Саботаж…

Дядько глибоко вдихнув повітря (аж потяг за собою язичок полум’я), сперся на кулаки й глянув матері у вічі:

— Слухай, Дашо (це так він назвав матір, і мені чудно якось стало: Дашею називав її тільки наш батько). — Слухай мене, Дашо, — повторив він значущо, на видиху, і ще нижче пригнувся над столом. — Я знав твого чоловіка, Арсена, не раз ми сиділи з ним у президіях і той… чарку не раз випивали. Добрий він чоловік, тільки дуже чесний І гарячий у розмовах. У такого чоловіка, совісного, і жінка, я знаю, совісна. Дак от: давай зійдемось по душах, я одинак, дітей бог не дав, а у вас аж п’ятеро, чув од людей— хороші діти; я їх пригрію і сам коло них пригріюсь. А якщо сумліваєтесь…

Він говорив, а в матері, я помітив, червоні плями пішли по обличчю, й вона часто, винувато закліпала довгими віями, потім звела винуватий погляд на Тоню, ніби питаючи: «Що ж воно виходить, дочко? Тобі пора заміж, а до матері твоєї сватаються? І хто, і коли, і в який час?» Дядько, мабуть, не спостеріг, як міниться на обличчі мати (то червоніє, то блідне), він вів далі на одному видиху:

— …А якщо сумліваєтесь, дак пошліть дітей у Бердишине або самі сходіть (оце потихеньку, хоч завтра, можемо вдвох і сходить, а чого ж?) та попитайте в людей: що за чоловік Павло Кучугура? Я дещо припас, дещо підробив…

— Ні, — майже нечутно сказала мати; вона сиділа прямо й не ворушилась, притуманені очі її були широко відкриті, але, здається, вона нікого й нічого не бачила. — Ні, — холодно повторила мати.

— Що — «Ні»? — спитав Кучугура трохи спантеличено.

— Не треба нікуди ходить і розпитувать. І