Джеймс Дашнер - Бігун у Лабіринті

— Що саме? — вимогливо вигукнула дівчина.

— Хтось спалив усі карти. Якщо код і був, то тепер його знищено.

— Я ще повернуся, — промовив Томас, розвертаючись іти геть. У шлунку аж млоїло. — Маю знайти Ньюта, подивитися — може, які карти вціліли.

— Стривай! — вигукнула Тереза. — Випусти мене звідси!

Томас почувався геть зле, та не мав зараз часу допомогти дівчині.

— Не можу. Та обіцяю, що невдовзі повернуся.

Не встигла вона запротестувати, як він зник за рогом і помчав до окутаного чорним серпанком Картосховища. Всередині у Томаса все палахкотіло. Якщо Тереза мала рацію і вони дійсно перебували за крок од розгадки, яка в буквальному сенсі перетворилася на попіл… На цю думку на голові волосся заворушилося.

Підбігши до Картосховища, Томас побачив глейдерів, що юрмилися біля прочинених дверей, чорних од кіптяви. Коли він підійшов ближче, то зрозумів, що погляди хлопців прикуті до чогось, що лежить на землі. У центрі натовпу Томас помітив Ньюта; той стояв навколішках, схилившись над розпластаним тілом.

За спиною в Ньюта стояв засмучений Мінхо.

— Де ти був? — запитав він, щойно помітив Томаса.

— Ходив поговорити з Терезою. Що тут сталося? — Томас приготувався до чергової порції поганих новин.

Мінхо невдоволено наморщив лоба.

— Хтось підпалив Картосховище, а ти побіг щебетати зі своєю гнилою подружкою? Ти геть здурів?

У іншій ситуації докір зачепив би Томаса за живе, та зараз його мозок був дуже зайнятий.

— Я вирішив, що це вже неважливо. Якщо за весь час ви так і не змогли розшифрувати карти…

Мінхо перекосило від обурення, і через бліде світло неба і пелену диму його обличчя видалося зловісним.

— І ти вирішив, що можна все покинути. Якого дідька…

— Гаразд, вибач. То що тут сталося? — Томас зазирнув через плече худорлявого хлопця, який стояв перед ним, і побачив, навколо кого всі стовпилися.

То був Альбі — лежав горілиць, з величезною раною на лобі. По скронях стікала кров, заливала очниці, зсідаючись і засихаючи в них. Мокрою ганчіркою Ньют обережно промокав обличчя товариша, водночас ставлячи комусь питання, але так тихо, щоб не можна було розчути. Хоч Альбі нещодавно й гнівався, але Томасові стало його шкода. Повернувшись до Мінхо, він повторив питання.

— Вінстон знайшов його перший. Він лежав тут, напівживий, а приміщення палало. Хтось зі шлапаків кинувся гасити вогонь, та було запізно. На той час чортові скрині згоріли на попіл. Спершу я запідозрив самого Альбі, та рана свідчить, що його хтось добряче довбонув лобом об стіл. Та сам можеш поглянути — добряче двигонули.

— І як ти гадаєш, чиїх рук це справа? — Томас вагався, чи розповідати Мінхо про можливе відкриття, яке вони зробили з Терезою, адже тепер, коли карти згоріли, підтвердити їхній здогад стало неможливо.

— Може, Галлі — перед тим як припхався в Домівку і влаштував виставу. Або грівери. Хтозна. Та мені начхати, бо це не має значення.

Песимістичний настрій наглядача спантеличив Томаса.

— І хто з нас вирішив усе покинути?

Мінхо так різко підвів голову, що Томас мимоволі відступив назад. Очі наглядача спалахнули гнівом, щоправда, вмить його змінив подив і навіть збентеження.

— Я не це мав на увазі, шлапак.

— А що… — примружився Томас.

— Ліпше тобі зараз помовчати, — Мінхо притиснув до губ палець, стріляючи очима, наче боявся, що їх хтось підслухає. — Просто поки що припни язика. Скоро сам усе довідаєшся.

Томас глибоко зітхнув і замислився. Якщо він очікує відвертості від інших, то спершу сам мусить бути з ними відвертим. Тому, попри втрату карт, він вирішив поділитися міркуваннями щодо прихованого в Лабіринті коду.

— Послухай, Мінхо. Мені треба дещо розповісти тобі та Ньютові. І ще потрібно випустити Терезу — гадаю, вона може нам допомогти. До того ж вона напевно вмирає з голоду.

— Зараз ця дурепа мене турбує найменше.

Томас пропустив образу повз вуха.

— У нас виникла ідея. Можливо, вона спрацює, якщо бігуни зможуть відтворити карти з пам’яті. Дай нам бодай кілька хвилин.

Здається, в Мінхо прокинувся інтерес, проте в очах наглядача знову прослизнула якась таємничість, немов сталося ще щось, про що Томас поки не знає.

— Ідея? Яка?

— Тобі та Ньютові доведеться піти зі мною до Буцегарні.

Мінхо якусь мить подумав.

— Ньюте! — гукнув він.

— Що? — Ньют підвівся, розгортаючи закривавлену ганчірку, щоб знайти чисту ділянку тканини. Томас зауважив, що ганчірка просякла кров’ю цілком.

— Є справа, а про нього медчуки подбають, — Мінхо вказав на Альбі.

Ньют запитально подивився на нього, потім передав ганчірку найближчому глейдеру:

— Знайди Клінта. Скажеш, що у нас тут серйозніша проблема, ніж садна і синці.

Коли хлопець побіг виконувати вказівку, Ньют підійшов до бігунів.

— Яка справа?

Мінхо без будь-яких пояснень кивнув на Томаса.

— Просто ходімо зі мною, — сказав Томас і, не чекаючи відповіді, розвернувся і попрямував у бік Буцегарні.

— Випусти її, — схрестивши руки на грудях, Томас стояв перед дверима камери. — Випусти її, і поговоримо. Повір мені, тобі цікаво буде те, що я скажу.

Ньют, брудний від сажі й землі, зі злиплим від поту чубом, явно був не в гуморі.

— Томмі, тобі краще…

— Прошу тебе! Просто відчини двері й випусти її. Будь ласка, — Томас вирішив, що цього разу так легко не здасться.

Мінхо, взявшись у боки, стояв спиною до дверей.

— Як ми можемо їй довіряти? — сказав він. — Варто було дівчині отямитися, як все почало розвалюватися. Тим паче,