Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

речі й написавши мамі записку — мовляв, негайно визвали на роботу — Ром знову трусився в старенькому автобусі через ліси і поля, ріки й озера — прямо, прямо на південь… * * *

Він грюкав у залізні двері консульства до тих пір, поки на стук не вийшов сторож в білій сорочці.

— Косте у себе, companiero?

— Ви від митрополита Агафангела?

— Ні, я друг сеньйора консула, Роман Рудинський. Він знає. Скажіть йому, що я збираюся до Доброва.

— Почекайте одну хвилину, сеньйоре.

Двері зачинились, Ром почув, як доріжкою віддаляються чіткі кроки. М'яко і знайомо вдарили двері. Чекати довелося хвилин десять.

Врешті знов відчинились двері, почулися кроки. Залізна калитка відчинилась, й охоронець сказав з ледь помітним акцентом:

— Заходьте, сеньйоре. Консул у себе вдома.

Ром пройшов доріжкою за охоронцем, зайшов у будинок і повернув праворуч, нагору, на круті мармурові сходи. Ще один поворот праворуч, у подвійні двері — й він опинився в великій і по-казенному незатишній кімнаті. З вицвілими ще, мабуть, з радянських часів килимами.

Серхіо Косте Фаес сидів у кріслі напроти входу й дивився новини. За ті кілька місяців, що його Ром не бачив, він не змінився. Та ж лев'яча з сивиною грива, прорізьблені глибокими зморшками щоки, засмагле, як у кастильських грандів обличчя, й чорні веселі очі.

— О-о, здраствуй, дарагой Рамон, здраствуй! — випускник московского МГГМО, Косте говорив російською з ледь помітним акцентом. Нагнувшись, наче збираючись встати, однією рукою вказав на сусіднє крісло. — Рауль сказал мнє, что ти знаєшь Доброва?

— Так. Тобто ні. Вибачте, що я без дзвінка. Справа нагальна!

— Ти можеш заходіть к нам в любоє врємя, я всегда рад тебя відеть! А ти єщо пішешь для своєй газети?

— Я тепер вже не часто пишу, консуле. Те інтерв'ю з вами було останнім.

— А ти мнє нє сказал. Жаль, із тєбя вишел нєплохой журналіст.

— Я знаю, Косте, мені казали… Хіба б ви вгощали мене сигарами й ромом, якби знали, що я не пишу для газети?

Серхіо засміявся:

— А ти хітрєц, Романа. Ладно, — сам научіл.

Консул піднявся з крісла і взяв з бару пляшку і стопки. Косте Фаес називав Рома на кубинський манір — то «Рамон», то «Романа». Ром вже й відзивався.

— Ти знаєшь, ти мнє на прийоме етім понравілся… Коньяк нє прєдлагаю — на Кубє тяжолиє врємєна. А вот ром і сігари — пожалуй ста!

Косте налив у стопку янтарний ром, простягнув Роману довгу сигару, товщиною з палець.

— Ето «Койба есплендідос», тєбє понравітся… Ну, давай, за мір, за Кубу і за Украіну!

Відчув, як тепла хвиля розлилася по тілу, розслабила напнуті нерви.

— Закурівай, — консул простягнув йому запальничку. — Закурі і рассказивай.

— Спасибі… Пам'ятаєте, ви колись збирались їхати до Доброва — ще хотіли взяти мене з собою.

— Помню, помню. Ти нє волнуйся так, всьо нормально.

— Ви ж чули, що там війна. У мене там залишилась подруга… Кохана. Ви казали, що хотіли б з Добровим навести дипломатичні стосунки. Пам'ятаєте? Що у нього і у вас тепер останні в світі соціалістичні країни. Ну, я й подумав, може, дасте від консульства листа для мера — «надайте підтримку»…

— Ти єдєшь как журналіст?

— Ви ж знаєте — журналістика в наші дні стала брудною…

— Я подумаю… Нікакіх діпломатіческих отношеній с німі бить нє может. Республіка іх нє прізнана. Но просто пісьмо я тєбє дать смогу. С однім условієм. Ти мнє, когда верньошься, все подробно расскажешь. Всьо, что там відел. Хорошо, Романа? Я как діпломат ето знать должен.

— Добре, Косте. Хоча, що я там побачу? Я тільки заберу Владку.

— Ну, давай за твою удачу і випьєм! Salut, amigo!

— Salut, консул!

Випили. Консул взяв зі столу аркуш паперу і «Паркер», трохи подумав і розмашисто написав на листі кілька речень. Потім також розмашисто підписався.

— Косте, ви могли б поставити ще печатку — для статечності?

— Нєт, дарагой. Ето уже будет офіциальноє вступленіє в войну нашей рєспублікі, — засміявся Серхіо. — Подпісь я тебе тоже поставил свою… — він явно підбирав слова —… ліповую. Я напісал, что я прошу своєго друга Ф. Доброва помочь моєму amigo в лічной просьбе, вот і всьо. Ето неофіціально, — пояснив консул. — Но я увєрєн — он не откажет моєму другу. А на словах передать єму, что іх дело поддерживаєт кубінская революція.

— Дякую, Косте.

— Ти когда вернешся, у мєня к тєбє будєт єщо одна нєбольшая просьба. Ти виполнішь єйо, хорошо?

— А то яка саме…

— Я здєсь уже четирє года. А ето максимальний срок для діпломата. Мєня могут срочно визвать на Кубу. Єслі ти мєня уже нє застанешь, здесь останется мой чєловєк. Єго зовут Родрігес. Запомнішь?

— У мене непогана пам'ять.

— Поддєржівай с нім хорошіє отношенія. Єму нужна будєт связь с прессой. Хорошо?

— Якщо зможу, консул.

— Понімаєшь, ми с вамі остаємся друзьямі. І нам важно, чтоби наш імідж здєсь всегда бил хорошим… Как тєбє сігара?

— Чудова. Але чому ви курите домінікану?

— Я рос на восточном побережье і к нім прівик больше. І я тєбє говоріл — доставка с Куби обходітся подороже. Ну, давай, випьєм за твою удачу — і мнє нужно ідті работать.

— Ваше здоровья!

— Salut!

Консул поставив