Максим Іванович Кідрук - Не озирайся і мовчи

очах, і жінка сердилася на себе, не розуміючи, що робить не так. Що більше часу минало після бійки, то більш мовчазним і сумним ставав її син. На всі спроби розговорити Марк лише сердито супився.

Наступного дня, в понеділок, після чотириденних канікул поновлювали заняття, але Марк до школи не пішов. Річ не в тім, що він аж так не хотів, — принаймні хлопчак жодним словом про це не обмовився, — просто ні Яна, ні Віктор не наважилися порушити цю тему, вони самі ще не вирішили, як тепер бути, тож за їхньої мовчазної згоди Марк залишився вдома.

Щоправда, вдома він не сидів. За чверть до десятої, приблизно через годину після виходу Віктора та Яни на роботу, хлопець, не попередивши діда, вислизнув із квартири й подався до центру міста. Із собою взяв поліетиленовий пакет із порожньою літровою банкою. Перетнувши Соборну, Марк попрямував до торгового центру «Злата Плаза».

У такий час «Злата Плаза» практично пустувала. Сонні продавці проводжали хлопчака з перебинтованою головою та стиснутими в бліду риску губами, що рішуче крокував безлюдними галереями, здивованими поглядами. Марк спустився до підземного рівня та дістався кінця одного з коридорів, де між книжковим супермаркетом і туалетом тулився невеликий зоомагазин. Більшу частину площі магазину займали стелажі з клітками, кормами, іграшками й аксесуарами, відкриваючи два вузькі проходи до каси. У найвіддаленішому куті стіною стояли акваріуми з рибками та клітки із гризунами. Марк протиснувся одним із проходів і зупинився перед клітками з морськими свинками, хом’яками, шиншилами та домашніми щуриками. Став розглядати. За мить до нього звернулися:

— Привіт.

Хлопець озирнувся. Упродовж кількох минулих днів це вже стало звичним і майже не дратувало: дівчина за прилавком дивилася не в очі, як зазвичай дивляться на співрозмовника, а трохи вище й правіше — на пов’язку на його лобі.

— Тобі щось показати? — запитала вона.

— Можна мені, будь ласка, найдешевшого хом’ячка.

Він мав достатньо грошей, однак знав, що вони йому ще знадобляться.

— Найдешевшого? — трохи здивовано перепитала дівчина.

— Ну, так. У мене обмежений бюджет, але я хочу купити хом’яка.

— У нас є сирійські та джунгарики. Вони всі однаково коштують — тридцять п’ять гривень.

— Добре. — Марк кивнув, тицьнув пальцем у клітку. — Це вони? Можна вибирати?

Дівчина виступила з-за прилавка.

— Так. У тебе є в чому забирати? Якщо нема, у нас є спеціальні прогулянкові сфери.

— Це не годиться? — Марк показав їй літрову банку в пакеті.

Дівчина всміхнулася.

— Годиться. Я накидаю туди стружки. Вибирай.

Марк присів навпочіпки перед кліткою, всередині якої діловито вовтузилися з десяток різномастих хом’яків. Частина порпалася в жовтуватій стружці, частина, збившись у тугий клубок, спала в дальньому правому куті клітки. Хлопець вибрав у тій кучугурі одного з найбільших.

— Ось цього, будь ласка. — Він тицьнув у бокастого сірого джунгарика з чорною смужкою вздовж хребта.

— Упевнений? — уточнила дівчина. — Цей дорослий.

Марк зиркнув на неї з-під пов’язки.

— Ну, він же проживе кілька днів?

Дівчина вирячилася на нього.

— А він тобі нащо?

Хлопчак потупив погляд і невпевнено промимрив:

— Просто хочу хом’яка…

Дівчина насупилася та замовкла. Подумала, що не поставила б і гривні на те, що гризун доживе до наступного ранку, проте зрештою вирішила, що то не її справа. Магазин і так ледве животіє, а від виторгу залежить її платня. Зітхнувши, вона розштовхала кучугуру із сонних звіряток і дістала хом’яка, якого вибрав хлопець із пов’язкою. У ящику, що стояв під кліткою, набрала пригорщу запашної стружки і вкинула до Маркової банки. Потім обережно впустила досередини хом’яка.

— Маєш для нього клітку чи акваріум?

— Е… Я планував якийсь час тримати його в трилітровій банці. Це нормально?

Дівчина здвигнула бровами.

— Ну, це не дуже добре, йому буде тіснувато, але якщо на кілька днів, то можна. — Вона кивнула в бік вітрини, заставленої коробками з кормом. — Корм є?

Марк простежив за її поглядом і сказав:

— Дайте щось, щоб вистачило на кілька днів.

Дівчина подивилася на джунгарика з таким виразом, наче від нього вже лишилася сама шкурка, пройшла до каси й виклала на прилавок п’ятсотграмову коробку вітамінізованого корму для гризунів «Роккі».

— Ще п’ятнадцять гривень.

Марк витяг із кишені й поклав на прилавок фіолетову п’ятдесятку. Потому подякував і сховав коробку з кормом і банку з хом’яком до пакета. Розбуджений джунгарик насторожено обнюхував своє тимчасове житло.

Після «Злати Плази» хлопець подався на продуктовий ринок за Театральним майданом. На відміну від торгового центру людей там було не проштовхатися. Порозпитувавши, Марк відшукав ятки, де торгували насіннєвою картоплею, розсадою та насінням овочів. У кишенях залишалося трохи менше як двісті гривень, і хлопець витратив їх усі, купивши кільканадцять картоплин сорту Тоскана, а також два десятки пакетиків із насінням огірків, салату, моркви, редиски та помідорів. Хотів іще взяти цибулю, та йому пояснили, що краще придбати саджанці, які з’являться наприкінці квітня. У вихідні хлопчак не вилазив з Інтернету й уже знав, що найлегше буде з картоплею. Із нею жодних проблем: вона розмножується вегетативно, тобто достатньо закопати бульбу в землю, а далі — чекай, коли проросте. Для решти овочів просто покидати в землю насіння мало. Щоб сформувалися плоди, потрібне запилення, а для запилення треба комахи. Втім, Марк розумів, що проблема не є невирішуваною. І помідори, й огірки якось вирощують у теплицях, а отже, мусять існувати способи запилення без участі комах, і хлопець не сумнівався, що йому вдасться їх опанувати.

50

Арсен зателефонував, коли Марк, притримуючи правою рукою пакет із хом’яком, кормом і картоплею, лівою тягнувся до кнопки виклику ліфта на першому поверсі свого будинку. Хлопчак дістав телефон, довго дивився на екран, але так і не відповів. Вимкнув звук і заштовхав смартфон, який продовжував сердито вібрувати, назад до кишені. Потім, переконавшись, що він сам на майданчику, втопив кнопку виклику — ліфт стояв на першому, двері відразу роз’їхалися, — і зайшов до кабіни.

Намагаючись не шурхотіти, щоб не розбудити джунгарика, Марк переклав пакет із покупками в ліву руку й притулив його до грудей — так було зручніше натискати кнопки на панелі праворуч від ліфтових дверей. Кілька секунд хлопець не рухався, вирівнюючи дихання й погамовуючи тривожний жар, що хлюпав унизу живота, — він почувався людиною, що налаштовує себе перед тим, як зайти до стоматологічного кабінету, — а тоді, не повертаючи голови, рішуче тицьнув пальцем у кнопку з четвіркою. З четвертого поверху Марк спустився на другий, звідти піднявся на шостий, потім знову на другий… на восьмий… на другий… Коли ліфт із другого рушив на десятий, хлопець