Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

– А ти, я бачу, одстрілялася?

– Та вже!

– Як обійшлося? Без розривів?

– Майже!

Наталка слухала розмову і то провалювалася у напівсон, то схоплювалася, стогнала і увесь час чула монотонний гул розмови – було то наче на церковній службі.

Коли ж за вікном почало сіріти, новенька сиділа біля столу й пила із банки чай, але живота у неї вже не було!

– А де це твій живіт? – здивувалася Наталка.

– Як де? Я вже народила!

– Уже… – позаздрила Наталка.

Ранок погасив собою електричне світло, і в палату увійшла Наталчина сусідка тьотя Валя, вона жила через дорогу від Наталчиної матері й працювала у пологовому відділенні акушеркою.

– Ну що там, Наталко?

– Ой, я більше вже не можу… Не маю сил терпіти…

– Відколи мучишся?

– Мене вночі привезли…

– Значить, народиш скоро!

Тітка Валя пішла, а Наталка, коли б могла, то поповзла б за нею коліньми: надіялась на допомогу…

– Ну що? – розчахнув услід за тіткою двері Казанцев. – Будемо родити? Бо мені вже пора додому!

– А можна вже й народити? – зраділа Наталка й чомусь вирішила, що нарешті звільниться від болю.

– Зараз подивимося…

І ще раз мусила терпіти огляд на прогнутому майже до підлоги ліжку.

– Ще зарано, але… зараз, мабуть, вколемо стимуляцію, – сказав Казанцев. – Моя зміна закінчилась, я не буду потім бігти до тебе з дому і чекати теж не буду!

– Коліть, – дозволила Наталка.

І їй зробили першу ін’єкцію…

До того перейми крутили тіло цілу ніч, але хоч на хвилю ставало легше. Тепер же Наталка ладна була б викинутися зі свого тіла геть, аби тільки настав кінець стражданням.

– Дуже болить? – зігнулася над нею тітка Валя, а Наталка бачила її немов у тумані.

– Умираю! Тітонько, дорогесенька, зробіть щось мені, я вже не можу!!!!

– Підожди, я тобі зараз щось уколю.

І Наталці знову щось вкололи.

І знову…

І ще раз…

– Чого ж це «Ношпа» не допомагає? – дивувалася тітка Валя. – Я дала подвійну дозу, ще трішки потерпи…

– Давайте, ведіть її в пологову кімнату! – кричав Казанцев до медсестри, коли Наталка корчилась від болю в коридорі. – Мені немає коли чекати! Будемо пробувати родити!

Нарешті Наталку повели…

– Вилазь на крісло! – увівши до покою, наказала медсестра.

Але там накотила нова хвиля болю. Наталку знудило.

– Тужся! – кричав до неї Казанцев. – Ти що, не розумієш?! Тужся! Я сказав, тужся!

І вона, може, й тужилася б, але ж не знала як – ніхто їй того не розказав, а для втручання природи ще не настав час…

– Зараз я випущу тобі води, а тоді діло піде набагато швидше! – досадував біля крісла Казанцев.

Наталка чула, що щось недобре робили із її тілом, але не мала сил на спротив. «Аби лишень швидше народити», – думала вона.

І раптом гарячий потік хлюпнув з-поміж ніг: Казанцев розрізав оболонку, у якій була її дитина.

– Води відійшли, ще трішечки… – просила тітка Валя. – Дитина має вийти… Води ж відійшли! Давай, Наточко, давай!

І Наталка пробувала якось скерувати своїм тілом, вона пручалася із усіх сил, аж кров їй ллялась в очі, і надіялася, що ось-ось дитина з’явиться.

Але замість того її ще раз кинуло від болю аж на землю. Наталка не змогла навіть опам’ятатися, як опинилася на кахельному полу. Стояла вона, зігнута удвоє, на колінах, сорочка задерлася на спину, а довге волосся, мокре від поту й сліз, вільно розпустилося й віялом простелилося по кахлях.

– От зараза!!! Диви, що вона робить! Заберіть її геть з-перед моїх очей, щоб я не бачив! Бачити вже не можу! Як мене все дістало-о-о!!! – озвіріло кричав Казанцев. – Лазить тут рачки по полу! Забирайте й ведіть її в палату, нехай там лежить!