Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

– Не хочу я в палату! – плакала Наталка. – Я вже більше не витримаю! Я умру-у-у-у!

– Ще ніхто на пологах не вмирав! – кричав Казанцев. – Ведіть її назад палату! Швидко!

А в палаті… Ніколи до того вона не знала, як це «лазити по стінах», тепер дізналась…

– Зроблю тобі ще один укол, – прийшла за кілька хвилин тітка Валя. – І давай, дитино, йди на крісло. Зараз, поки того нелюда немає, ти швиденько й народиш – он прийшла моя кума Людмила, вона тобі допоможе, бо без навколоплідних вод дитина може задушитись.

Наталка знову була на кріслі. Вона вже навіть трохи й заспокоїлась.

– Давай, доню, натужуйся, – тепер на Наталку дивилося повне обличчя молодої жінки із синьо підведеними очима. – Давай, рибонько, постарайся скоренько народити. Давай народимо?

– Поки того психа немає. Тужся; ще, ще…

– Аби тільки не надійшов…

– Щоб ти знала, ми так не одну тебе тут врятували, – казала до Наталки тітка Валя, озираючись на двері. – Тільки тиждень тому був би замордував молоденьку первородку. Та ми із Людою його випередили.

– Набирай повітря, видихай! Дихай гарно!

І раптом щось дивне сталося: тіло наче само відповіло на Людмилине прохання, воно глухо застогнало, спружинило, розтягнулося… І біль почав потроху відступати: немов у воді розчинялось молоко. Наталка навіть посміхнулась, відчувши до себе м’яку турботу.

Але…

– Що?! Це хто дозволив?! – раптом почула вона над собою різкий окрик.

– Тут… Валерію Леонідовичу… – виправдовувалася жінка із синіми очима.

– Це моя породілля! Я спеціально додому не йшов, сидів заради неї у лікарні!

– А-а-а-а! – закричала від страху Наталка, бо так той голос був схожий на голос її батька, коли той звірів, і очі були такі ж самісінькі… – Тьотю, допоможіть мені! Ріднесенька!!! – хапала вона жінку із синіми тінями за руки.

– Яка вона тобі тьотя?! Це Людмила Андріївна! – кричав Казанцев. – Зараз тобі допоможу я!!!

– Аа-а-а-а-а!!!!! Вийдіть!!!!

– Закрий рота!!!

– Не треба, вона вже зараз сама народить, – почула Наталка тривогу в голосі тітки Валі.

Та враз гострий скальпель полоснув по тілу. І в ту ж мить із нього вихлюпнулося щось велике і вертке.

Наталка втомлено повернула голову набік і у напівмаренні побачила, як Людмила понесла у руках її дитя. Сиве слизьке тільце видалося Наталці дуже дивним. Не таке вона бачила в індійських фільмах…

«Дитина ж має бути рожева, – подумала Наталка. – А що як воно неживе?…»

У той час Наталку всі покинули.

І вона лежала в кріслі сама-одна, тільки холодні дрижаки чомусь рясно трусили до решти виснажене тіло.

А ще Наталка відчувала, як у прочинену кватирку нічним метеликом впурхнула тривога і почала кружляти по пологовій кімнаті: її дитя чомусь не плакало!

Потім захлюпала вода у крані – і нарешті почулося тихе кректання.

Вода бігла, бігла…

А Наталка відчула, як за водою вибігає із тіла життя. Їй геть не було страшно, навпаки – стало добре й легко. Як не було ще в житті ніколи.

Бо страшний біль минув.

Натомість накочувалась непереборна млість.

Ось світло від вікна порожевіло, почало заверчуватися у спіраль, по стелі закрутились рожеві кола, ледь видимий золотавий туманець став огортати все довкола. Почувся тихий шелест, а потім неймовірно дивний свист – немов співали тисячі пташок.

А потім у кімнаті з’явилась бабуня Зойка. У довгій білій сорочці, з вільно розпущеним сивим волоссям. Вона немов пливла у повітрі, обличчя не було видно.

«Цього не може бути, – подумала Наталка. – Я ж усе добре пам’ятаю! Бабуня давно померла…»

Бабуня опустилася додолу, стала ногами на підлогу, і Наталка помітила, що ноги у неї босі.

– А я щойно народила дитину, – якомога тихіше сказала їй Наталка. – Знаєте?

Бабуся заперечливо похитала головою, і тут Наталка побачила обличчя.

«Немов у Діви Марії на іконі! Але очі сірі, таки бабунині…»

– Ви не можете говорити? – зашепотіла Наталка. – Але як добре, що ви прийшли… Я знаю, ви померли…

І враз здогадалася!

– То це ви по мене прийшли? Я помираю?…

Цього разу бабуся похитала головою ствердно.

Наталка розгублено розглянулась по кімнаті, але нічого не змогла побачити, бо геть усе чисто вкривав золотавий туман.

Пташиний