Еріх Марія Ремарк - Три товариші

— Ну, а в якому стані черепок? В порядку? Тоді не будемо гаяти часу.

Ввійшов Томмі.

— Це той здоровенний портьє з «Вінети»? Той славиться своїми ударами. На жаль, сам досі не дістав доброго прочухана.

— Тепер дістане, — запевнив Густав.

— Так, але дістане від мене.

Густав похмуро глянув на мене:

— Поки ти вилізеш з машини…

— Я придумав один прийом. Якщо він мені не вдасться, ти матимеш змогу кинутися в атаку.

— Ну, гаразд.

Я надів кашкет Густава, і ми сіли в його машину, щоб портьє зразу не пронюхав нашого заміру. До того ж вулиця була досить темна, і він мало що міг розгледіти.

Ми під'їхали до танцзалу. На вулиці — жодної душі. Густав вискочив з машини з купюрою на двадцять марок у руці.

— Ет, чорт, немає дрібних грошей! Ей, портьє, ви не можете розміняти мені? Скільки з мене — одна сімдесят? Заплатіть за мене-я зараз віддам.

Він удав, ніби йде до каси. Портьє покашлюючи наблизився до мене й подав одну марку і п'ятдесят пфенігів. Я й далі тримав простягнену руку.

— Забирайся геть… — прохрипів він.

— Решту давай, собача погань! — гримнув я на нього.

Якусь мить він стояв, мов скам'янілий.

— Дружок, — сказав потім тихо, облизуючи губи, — за це ти ще каятимешся кілька місяців! — і розмахнувся.

Від одного такого удару я б знепритомнів. Та я був готовий до цього: миттю повернувшись, нахилився, і його кулак з усієї сили ударив по гострій сталевій лапі заводної ручки, яку я досі тримав напоготові в лівій руці. Портьє завив і відскочив назад, тріпаючи рукою.

Він сичав від болю, як парова машина, і стояв зовсім беззахисний. Я прожогом вискочив з машини.

— Ти впізнаєш мене? — зашипів я і стусонув його в живіт.

Портьє перекинувся.

— Раз, — почав рахувати Густав, ідучи від каси, — два… три…

Коли Густав дійшов до п'яти, портьє звівся на ноги блідий, як тінь. Як і перший раз, я добре бачив перед собою його обличчя — здорове, широке, тупе, підле обличчя неушкодженого, здорового, сильного мугиря, ту свиню, яка ніколи не захворіє на легені… і раптом мій мозок і очі налилися кров'ю, я накинувся на нього і почав бити, бити до нестями, щоб у побоях вилити все, що накипіло в мене за останні дні і тижні, — у те здорове, широке обличчя, що приглушено ревло підо мною, бив, аж поки мене відірвали од нього.

— Годі, друже, ти ж заб'єш його до смерті, — гукнув Густав.

Я огледівся навколо. Портьє, залитий кров'ю, прихилився до стіни. Потім скорчився, упав і повільно, як велетенська блискуча комаха, в своєму мундирі навкарачки поповз до входу в танцзал.

— Тепер він більше так не замахуватиметься, — сказав Густав. — А зараз ушиваться, поки ніхто не побачив. Бо тут уже можна сказати, що його тяжко покалічено…

Ми розсипали на бруківці гроші, сіли в машину й поїхали.

— У мене знов тече кров? — спитав я. — Чи це від портьє?

— Знову тече з твого носа, — пояснив Густав. — Він раз таки добре приклав до твого носа свою лівицю.

— А я зовсім не помітив.

Густав засміявся.

— А знаєш, — сказав я, — тепер мені значно краще.

XVIII

Наше таксі стояло перед баром. Я зайшов туди, щоб змінити Ленца і взяти в нього ключ від машини та документи. Готфрід вийшов зі мною на вулицю.

— Як у тебе виручка, добра? — запитав я.

— Так собі. Чи то надто багато таксі, чи надто мало людей, які беруть таксі. А як було в тебе?

— Погано. Простирчав цілу ніч і не виручив навіть двадцяти марок.

— Тяжкі часи! — Готфрід підняв брови: — Ну, то ти, мабуть, сьогодні не дуже поспішаєш, га?

— Ні, а хіба що?

— То зможеш трохи мене підвезти.

— Добре. — Ми сіли в машину. — Куди ти, власне, хочеш? — запитав я.

— До собору.

— Що? Може, я недочув? Ти сказав: до собору?

— Ні, синку, ти не недочув. Правильно: до собору!

Я здивовано вирячився на нього.

— Не дивуйся, а їдь скоріше, — сказав Готфрід.

— Ну, гаразд.

І ми поїхали.

Собор був у старій частині міста, на широкій площі, оточеній будинками духівництва. Я зупинив машину перед головним порталом.

— Далі, — сказав Готфрід. — Об'їжджай навколо.

Він звелів мені зупинитись перед невеликою хвірточкою аж на другому боці і вийшов з машини.

— Бажаю тобі найсолодших утіх, — сказав я йому. — Гадаю, ти ж ідеш сповідатися.

— Ходім-но зі мною, — відповів він.

Я засміявся:

— Сьогодні — ні. Я вже сьогодні вранці молився. З мене цього вистачить на ввесь день.

— Не говори дурниць, дитинко! Ходімо зі мною. Я буду великодушний і дещо покажу тобі.

Зацікавлений, я пішов за ним. Ми пройшли через хвірточку і звідти зразу потрапили до критих ходів, що утворювали великий чотирикутник і складалися з довгих рядів арок, які з внутрішньої сторони спиралися на сірі гранітні колони й обрамлювали сад. Посередині височів великий, звітрілий хрест із фігурою Ісуса Христа. По боках були встановлені кам'яні барельєфи з зображенням різних етапів його хресного шляху. Перед кожним образом стояла лава для молільників. Сад був запущений і ввесь наче обсипаний квітами.

Готфрід указав на кілька величезних кущів білих і червоних троянд:

— Ось що я хотів показати тобі! Впізнаєш?

Я вражений зупинився.

— Звичайно, впізнаю, — відповів я. — Значить, ти тут рвеш квіти, старий церковний грабіжнику!

Тиждень тому Пат переселилася до пані Залевської, і того ж вечора Ленц прислав Юппа з велетенським букетом троянд, їх було так багато, що Юппу довелося двічі повертатися на вулицю й кожного разу нести цілий оберемок. А я сушив собі голову над питанням, звідки Готфрід міг їх добути — адже мені було відомо, що він принципово квітів ніколи не купував. У міських скверах таких троянд я теж ніколи не бачив.

— Оце так знахідка! — змушений був визнати я. — І треба ж, щоб таке спало людині на думку!

Готфрід підморгнув:

— Цей сад — справжнє золоте дно! — Він урочисто поклав руку мені на плече: — 3 цього часу приймаю тебе в долю! Гадаю, що саме тепер тобі це потрібно, як ніколи!

— Чому це саме тепер? — не зрозумів я.

— Бо в міських парках саме тепер голо, як восени. А вони ж досі були для тебе єдиним пасовиськом, адже так?

Я кивнув головою.

— Крім того, —