Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

паланкін, допомагаючи їй підвестися. І за мить м'язисті негри підхопили паланкін і понесли до воріт.

Сліпа байдужість охопила Настю. Це була свідомість свого безсилля, самотності, безпорадності. Не сьогодні, так завтра; не одному, так іншому. Мовчки сіла вона на терези, мовчки лягла під пишно оздоблений балдахін.

Горпина лежала в кошарі, суміжній із двором, і раптом вона схопилася, наче щось штовхнуло її. Ледве підвелася вона і прислухалася. За муром була якась метушня. Чути було якийсь-то незрозумілий дзвін, вигуки, біганину. Плигаючи на здоровій нозі, добралася вона до воріт, що з'єднували кошару з двором, і помітила багато оздоблені ноші з китицями і наметом, а в ношах Настю в пишному татарському вбранні.

— Насте! — крикнула вона несамовито й лунко. Настя почула, наче прокинулась від жахливого сну, і відповіла крізь сльози, що стиснули їй горло:

— Ой Горпино, Горпино! Мене продано!.. Прощай, Горпиночко!..

Голос їй урвався. Вона впала на шовкові подушки й заридала важко, розпачливо.

Шевська господа

Сонце вставала рано-рано, як завжди влітку. Задовго до його появи палахкотіли хмарки соковитим гарячим багрянцем. Віяло з Дніпра свіжістю лісів та лук; пахтіло смолою, листям, квітами й травами, і від подиху вітру розсипалися дніпровою брижею срібні порошинки іскор. Прибита росою курява оксамитом укривала дорогу, і в прозорому, наче вимитому повітрі яскраво вирізьблювалося листя сріблястих тополь та осик.

Десь протягло співали півні і долітали журливі співи галівників.

З гуркотом і рипінням розкрилася міська брама — і потяглися на базар строкаті вози з городиною, драбиною, діжками меду, сала, масла, солоної риби та іншої ситої їжі. Засновигали колінкуватими вуличками баби з глеками молока, сапетами яблук та цебрами холодної криничної води. Прокидалося місто.

На Кузьменковому дворі метушилися підмайстри. Кузьменчиха готувала пійло поросятам, а дві відгодовані доньки доїли корови, широко розставивши червоні лапаті ноги.

Підмайстер Савка вийшов із клуні, примружився на сонце, на небо, плюснув собі кілька разів водою в вічі і, помітивши, що хазяїн десь пішов, швидко забіг за ріг хати перескочив тин. Сусідські собаки кинулися до нього, як до знайомого, привітно вимахуючи хвостами.

— Здорові були, дідусю, — привітався Савка з дідом Омельком, що вмивався біля криниці. — З святою неділею!

— Спасибі, - подякував старий, не пізнавши вчорашнього задираку. — А тобі чого?

— Та… я до пана цехмістра… Бо ваші хлопці вчора позичали в нас два шильця та два ножі, - збрехав Савка, не почухавшись.

— А!.. Тільки ж Причепи немає. Він по шкіру пішов.

Заходь до майстерні. Там наші хлопці.

Савці тільки того й треба. Хутко шмигнув він до майстерні і по хвилі знову вийшов на двір.

— Не знайшов? — спитав дід Омелько, бачачи, що він з порожніми руками.

— Вони вже віддали вчора ввечері, а я й не знав, — не розгубився хлопець.

І швидко рушив до перелазу.

В саду, серед кущів малини, помітив він маленьку Прісю. Дівчинка гірко плакала, витираючи засмаглим кулачком оченята.

— Що тобі, Прісю? — кинувся до неї Савка. — Ай, ай, сором! Таке вже велике, а плаче.

— Нащо ж вони обдурюють! — схлипнула дівчинка.

— А нас, гадаєш, не обдурюють? Ще й як! А ми ж не плачемо!

Але дитяче горе було надто, гостре.

— Нащо ж тато казали, що справлять мені червоні чобітки, а потім пошили та й продали, — витиснула з себе Пріся і заплакала голосно.

— Червоні чобітки! Ось що… — засміявся Савка. — Таке маленьке, а вже хверцює.

І, раптом вигадавши щось, нахилився до дівчинки.

— Слухай, Прісю. Я тобі пошию червоні чобітки. Добре?

В мене є шматок сап'яну. Покажи свою ніжку. Якраз вистачить. Тільки допоможи нам і забожися, що ніхто в цілому світі про це не довідається.

— Їй-бо, — забожилася дівчинка і нашвидку перехрестилася. — А ти не обдуриш? Забожись і ти, — недовірливо зиркнула вона на нього.

— Іч, яке недовірливе! Та ій-бо! Будуть тобі на пречисту червоні чобітки, якщо ти зараз обійдеш усі майстерні й тихенько гукнеш хлопців. Хай вони вмить зберуться на леваді за Мотриним шинком. Та щоб ніхто не знав. Зрозуміло?

— Нащо? — здивувалася дівчинка.

— Діло є! Потім скажу, та ще й чобітки пошию, коли не забаришся. Ти знаєш, де всі майстерні?

Ще б пак! Скільки вже разів Пріся виконувала доручення господи і за це діставала від Савки та інших підмайстрів солодкі медовики, дрібні шкуратки та різні невибагливі цяцьки. Дівчинка була розумна, лазила по парканах та лісах, як мавпа, а головне, вміла мовчати. Знав Савка, кому доручити серйозну справу.

Вихром помчала Пріся до протилежноі садиби, і не встиг він озирнутися, як вона зникла в суміжному вишняку. За чверть години обійшла вона всіх кожум'як і повернулася додому, коли підмайстри кінчали снідати. І по всіх майстернях, замість братися до роботи, підмайстри, поснідавши, зникли з майстерень, ніби купити гудзиків чи ще якогось дрібного докладу або й зовсім без приводу.

Савка вже чатував на них. Коли господа зібралася докупи, він задоволено чмихнув.

— Оце добре, — зауважив він, спльовуючи. — А тепер, хлопці, гайда на Дніпро. Дід мій заслаб, отже, човни його вільні. Їдьмо до Китаєва рибалчити.

— А робота? — збентежено спитав хтось.

— Робота не вовк, до лісу не втече, а пани майстри хай трохи почухаються та дадуть нам відпочити у свято і відіспатися як слід. Та не знущаються, як з хлопів. Звикли, чорти, що ми мовчимо.

— Го-го-го! Оце здорово!

— Їй-бо, здорово! — залунало левадою.

Тільки двійко напівхлопчиків поліщуків не знали, як їм бути.

— А невід де взяти? — спитав один із них, почухавшись.

— І казани кашу варити, чи що там доведеться?

— Є й казани, є й невід! Усе!

— А ложки?

— Тьху, чорти! Їм волю даєш, а вони — ложки!.. Є й ложки. Аж п'ять. Будемо їсти по черзі. Та залишайтеся, чорт із вами, коли ви боїтесь, боягузи нещасні!

— Тами що ж…

— Де всі, туди й ми, — наважився молодший і важко зітхнув.

Добре пам'ятав він Кузьменкові стусани і дрижав від самої думки про них, як у пропасниці. Але товариське чуття переважило. По двоє-троє, щоб не звертати на себе уваги, рушили хлопці до Дніпра. Швидко відштовхнули вони два човни від ясно-жовтої обмілини і взялися веслувати.

Течія була швидка й бурхлива. Човни мчали, як на крилах. Промайнуло гирло Хрещатого Яру, зелені гаї високих київських берегів, і виринули золоті бані Печерського, а нижче над урвищем — старовинний Видубецький монастир. Коли й Печерське лишилося позаду, потопаючи в кучерявих гаях, Савка підвівся на весь зріст і, як отаман, крикнув до своєї ватаги:

— А тепер, хлопці, до Жукова острова! Риби там — o скільки!

І