Марина та Сергій Дяченко - Зло не має влади

Він раптом поморщився, ніби від болю. Як учора, коли зривав із себе червоні нитки, які його обплітали.

— Це не так, — глухо заговорив Гарольд. — Ваша величносте… Це зробила Ліна і… — він затнувся. — І некромант на ймення Максиміліан, що прийшов із-за Відьминої печатки. А я забув вас, як усі. Я надто захопився справами, турботами… Родиною, вихованням сина, побутом, дріб’язками, звичайними речами, які прив’язують людину до буденного світу… Я забув вас, я перестав бути частиною Королівства.

Я швидко піднесла до очей руку з розчепіреними пальцями. Колись король навчив мене розрізняти людей, котрі належать Королівству, — і всіх інших. Караван ішов дорогою, що вела геть від міста, і в юрбі в узбіччя стояла Една, я побачила її — тої миті вона ще належала Королівству…

Я глянула на Гарольда, побоюючись, що він говорить правду і якщо дивитимуся чарівним зором, я його не побачу. Але він стояв тут, у затінку намету, й біле волосся падало на обличчя.

— Гарольде, — голос Оберона раптом зробився дуже теплим. — Друже. Такі, як ти, залишаються частиною Королівства, навіть якщо вдень торгують у крамниці сиром, а ввечері панькаються з дюжиною шмаркачів. Ти забув — але ти ж згадав! І не засмучуй мене своїм винуватим виглядом: я винен куди більше, але ж не ношу чорного й не обливаюся слізьми!

Він скинув рукавичку й простяг долоню Гарольдові. Обидва стояли майже хвилину, стискаючи руки та дивлячись один одному у вічі. Біля ґанку Уйма стояв, тримаючи свої лаписька на тендітних плечах Філумени; принц Олександр переступав з ноги на ногу та дивився вбік.

— Далеко встигли відійти обози? — тихо запитав Оберон. — Жінки, діти?

— Далеко, — Гарольд кашлянув. — Я сподіваюся.

— Ця тварюка може бути небезпечною в агонії. Ланс затопив місто, розлився дуже широко, тримає оборону… але йому важко. І ще мене тривожить одна людина… Коротше кажучи, або ми покінчимо з Сараною швидко — або це обернеться новими лихами.

— Виходить, покінчимо швидко, — тихо сказала я.

Оберон скоса на мене глянув.

Це був особливий погляд. У мене дух перехопило.

* * *

Фіалк повернув до нас зубату морду. Його грива звисала до землі, по гострих іклах раз у раз пробігав довий рожевий язик — начебто Фіалк точив зуби перед боєм. Оберон, не мовлячи й слова, підсадив мене в сідло — мої ноги зависли, не торкаючись до стремен.

Я вмію літати, але на спині у Фіалка відчула себе… як на вершині світу. Засніженій вершині, тим більше що він був такий білий і теплий на дотик, і косував на мене через плече хоч і глузливо, але по-дружньому. В мене знову перехопило подих, а тим часом Оберон скочив на спину Фіалку в мене за спиною. Кінь клацнув крокодилячими щелепами, нижні ікла стали сторчма, як вуса на старовинному портреті. Не чекаючи прямого наказу, кінь рушив кроком через подвір’я до воріт.

— Нічого не бійся, — тихо сказав король.

Мені й на думку не могло спасти чогось боятися в такому товаристві.

Нас проводили поглядами. Гарольд кілька кроків пройшов поряд і дивлячись знизу вгору з надією та острахом, і ще — трішки ревниво. Стражники салютували мечами, Уйма потрясав палицею, принцеса Ельвіра стояла на низькому балконі, зчепивши перед грудьми пальці…

Заскреготіли блоки. Здригнулися стулки воріт, поповзли догори ґрати. Стулки плавно розходились, у щілині між ними вже виднівся міст.

— Як розгортати щит, пам’ятаєш?

— Так, ваша величносте.

Оберон не бачив, як перед замком некроманта я втримувала захист над нашим маленьким військом. Щоправда, недовго й не дуже надійний… Але мені все-таки схотілося, щоб хто-небудь йому про це розповів. Хай і не сьогодні. Потім.

Стулки розійшлися. Я скерувала навершя посоха між вухами Фіалка й розкрила невидиму парасольку. Посох тремтів у моїх руках, обіцяючи небезпеки попереду. Там, за стінами, ревла Сарана, це ревіння глушило навіть роги, що сурмили безупинно; коли ми з’явились у воротях, безперервне виття зробилося таким щільним, що, здавалось, вуха прогинаються всередину.

Не чекаючи, поки міст ляже на протилежний край рову, Фіалк пішов на розгін. Простукотів підковами по мосту, як по злітній смузі, відштовхнувся й злетів. Ревіння Сарани відразу ухнуло униз, я перехопила посох, ніби весло, скерувала навершя до землі. На круглий щит посипалися стріли, каміння, списи — щит здригався, морщився, мов поліетиленовий кульок, але тримав, і стріли відскакували, а каміння валилося на голови стоногам.

— Чудово, — пробурмотів Оберон. — Фіалку, в зеніт.

Ми рвонули вгору майже вертикально. Я відчувала, що Оберон притримує мене — я б і так не звалилась, у його спробі щось було від надмірного піклування. Але все одно хотілося, щоб він довше не забирав руки з мого плеча.

— Мені важливо не відволікатися на стріли, — я чула його голос крізь свист вітру. — Це філігранна робота, розумієш, тут рука здригнеться — і все спочатку… Навіть гірше, ніж спочатку.

Під нами відкрився замок, облитий Сараною, ніби чорним морем. Ланс розлився, місто опинилось під водою — видно було тільки вершечки дахів, на них відпочивали ворони. Я вперше побачила птахів так близько від Сарани й запізніло зрозуміла, що раніше, крім некроманта і його посильних, пернатих не бачила. Від початку навали птахів ніби хтось скасував. А тепер вони повернулися.

Затоплено було порт і прибережні луки, Сарана підступила до самої води, але поки що не наважувалася форсувати річку. По воді йшли дрібні брижі — мені здалося, що бачу зусилля, з яким річка втримує оборону. Вода застоювалася, каламутилась, на поверхні плавало сміття…

— Страшно? — запитав Оберон.

Я мотнула головою.

— Подивися на них, Ліно. Це міф. Чийсь ожилий переказ про військо, що йде, змітаючи все навколо. Кошмар багатьох людей відразу, кошмар непевного часу, Королівства, що вмирає…

— Але ж Королівство не загине?!

— Ні. Це річ дуже страшна, та насправді вже приречена. Ми просто легенько вколемо її, натякнемо тихенько, що король на місці й турбуватися не варто…

Ми підіймались і далі. Від висоти перехоплювало подих. Я тепер тільки розгледіла, як скоротилося військо Сарани — вдвічі, а може, й учетверо. Згори вона була схожа на хмари, видимі з космосу, і в одному місці виразно проглядало «око тайфуну» — кілечко, завихрення, центр.

— Це князь Саран?

— Так. Тільки він не князь, а так… нервовий вузол. Якщо вбити його одним ударом — Сарана розсиплеться.

— Якби ми знали раніше! — закричала я. — Ми б його вбили, і…

— Відродився б новий, — тихо сказав Оберон. — Ну, тримай щита. Й сама тримайся міцніше. Фіалку, вниз.

Летючий кінь притис крила до боків. У вухах засвистіло повітря.

Ми падали. Назустріч летіло військо Сарани, вже можна