Марина та Сергій Дяченко - Зло не має влади

— Не втрималася? — сухо запитав Оберон.

Я мовчала.

— Вибач, — він підняв мене з підлоги, поставив на ослін, як дитину. — Все має дві сторони. Згодна?

* * *

Білий промінь на обрії. Смолоскипи кочівників. Падає Гарольд…

Я здригнулася й прокинулась.

Я лежала на широкому ослоні, на шкірі бебрика, вкрита чиїмось добротним плащем. Кімната здалася незнайомою, але крізь зачинені віконниці пробивалося денне світло. Що трапилося, котра година?! Я пам’ятала, як ми з королем вийшли з вивороту й ще кілька хвилин по тому — вогонь горів у каміні… Я ж тільки на хвилиночку заплющила очі!

Пробився крізь грубі стіни неприємний надсадний звук. Що це? Роги Сарани?! Таж це вони мене й збудили!

Я поквапливо злізла з ослона. На підлозі стояли рядком мої кросівки — та мої ж таки шкіряні чоботи; де вони їх відшукали?! Лежала акуратно складена хустка мага дороги — чорна зі сріблом…

Я не вірила, що все це відбувається насправді.

Знадвору било сонце. Від кожного вікна падали трикутники світла, плити підлоги під ними полум’яніли так, що боліли очі. Здавалося, замок освітлюють іззовні мільйоном величезних прожекторів. Я вибігла надвір: за стінами неначе рокотало море. Крізь цей гуркіт чулися нечасті, безладні удари об камінь — дощ?!

— Ліно!

Вони стояли в затінку великого намету — Гарольд, принц Олександр, Безлік, стражники. Усього з десятеро — маленька групка людей посеред широкого подвір’я.

— Не йди нагору! Там стріляють…

Я зрозуміла, який звук мене здивував. Це покльовували камінь наконечники стріл — Сарана про всяк випадок обстрілювала порожні стіни.

— А де…

Я замовкла. Мені раптом уявилося, що все вчорашнє було сном: Оберона немає. Він не повертався. У мене стемніло в очах посеред залитого сонцем подвір’я — і раптом я побачила Фіалка, що скромно стояв біля діжки з водою.

Він був такий білий, що в ньому відбивалися небесна блакить, червонясті плитки вимощеного подвір’я та сонячні відблиски. Він стояв зі згорнутими крилами, так що вони були майже непомітні, та косував на мене оком — божевільним і веселим. На його довгих губах блищали краплинки води.

— Його величність на розвідці, — дерев’яним голосом повідомив принц Олександр. — Він звелів нічого не робити до його повернення…

Він замовк, але й далі дивитися на мене. Мені куди приємніше було б поговорити з Фіалком — але Олександр був рішуче налаштований.

— Ліно… Можна поставити тобі одне запитання?

— Звичайно.

— Як вийшло, що ти не забу… що ти не піддалася чаклунству? Напевно, річ у тім, що ти… перебувала… у своєму світі?

Він дивився на мене вимогливо, начебто я зобов’язана була підтвердити: так і є, ти ні в чому не винен, Олександре, а якби я була в Королівстві, коли Една задумала бажання, — піддалася б, як усі, й назавжди забула короля.

— Я не знаю, як це вийшло, — промовила я повільно. — Але Максиміліан теж не забув. І принц-деспот.

— Вони обидва з-за Відьминої печатки, — обличчя в принца проясніло. — Ну звісно: ти — людина іншого світу, а ті двоє теж не наші, ось на вас і не подіяли чари!

Я не відповіла. Нехай і далі шукає собі виправдання.

Гул Сарани за стінами підносився та опадав, неначе хвилі. Ворог нікуди не подівся, він так само обступав замок, губив ліси й поля — якщо досі не погубив ще всіх. А місто — страшно уявити, що там нині коїться.

Уйма мовчки згріб мене за плечі. Пригорнув, але нічого не сказав. Гарольд стояв поряд, сивий і майже такий само білий, як Фіалк.

— Король прийшов… з’явився, — сказав вусатий стражник з побожним трепетом. — Сталося диво… Він прийшов, наче відлучався зовсім ненадовго… І тоді ми все згадали й усе зрозуміли. І тоді…

Голос у нього затремтів і перервався.

Гарольд і Уйма мовчали. Нам не потрібно було розмовляти — вони просто були тут, і я розуміла без слів, про що вони думають і як гіркота в їхніх душах бореться з надією.

Раптом на плити подвір’я впала тінь.

Всі ми одночасно здригнулися. Тінь перетворилася на крапку. Безгучно, як паперова фігурка, із неба спланерував Оберон. Його чоботи доторкнулися до плит і здійняли хмаринку пилу. Корона горіла тьмяним золотом, жовтий обруч, як і вчора, було насунуто низько на чоло.

Усі раптом почали рухатись. Олександр кинувся вперед, Уйма прокашлявся, заметушилися стражники. Гарольд поклав руку на моє плече — ніби шукав, на що спертися.

— Ну що, — буденно почав Оберон, повертаючись у затінок намету, — становище в нас дуже цікаве. Ця тварюка ще більша, хоч і здорово пошарпана… щиро кажучи, не розумію, як вдалося вам, добродії маги, так її поранити.

— Ця тварюка? — вирвалося в мене.

— Сарана, — Оберон оббіг поглядом усе зібрання.

Принц ще й досі стояв за його плечем, начебто бажав сказати щось і не зважувався. Похмурою горою височів Уйма. Гарольд опустив білу голову.

— Ми здогадалися, — пробурмотіла я. — Але не відразу.

— Ага. Це не люди, не тварини, не підняті мерці. Це навіть не величезна амеба, хоч вони в чомусь і схожі. Це страшна казка, породження хворого світу. Те, про що забули, перестає існувати, те, в що вірять — виникає з небуття. Якби ми могли зараз не вірити в Сарану…

— Але чари дужчі за нас, — невлад сказав принц. — Неможливо опиратися тому, що сильніше!

Оберон пильно глянув на нього. Принц зніяковів.

— Якби ніхто не вірив зараз у Сарану, — провадив король, дивлячись на Олександра, — вона станула б сама по собі…

— Як можна не вірити в стрілу, що стирчить у твоєму горлі? — пробурмотів Гарольд.

Оберон посміхнувся.

Уперше після повернення він посміхнувся; посмішка зовсім його змінила. Я впізнала його остаточно й тільки цієї миті — коли він посміхнувся — зрозуміла, що все закінчиться добре.

— Можна. Але важко. Тому зараз ми зробимо ось що…

Він на мить замислився. Подивився на Фіалка. Перевів погляд на Гарольда, потім на мене.

— Добродії маги дорогі… Прошу вас на коротку нараду.

Як тільки він це сказав, Уйма кивнув кошлатою головою та відійшов до ґанку. Там стояла, кутаючись у шкіру, принцеса Філумена — щохвилини ставало спекотніше, а вона все загорталася у витерте хутро, й Безліч ішов через усе подвір’я просто до неї.

Стражники вклонились, відійшли до діжки, де блищав під сонцем Фіалк. Один тільки принц Олександр найдовше не міг зрозуміти, що йому час піти — й зрештою відійшов, спотикаючись і оглядаючись, мовби чекав, що його покличуть назад.

Ми залишилися в затінку намету — я, Гарольд і Оберон. Рада магів. На мить у мене подих перехопило.

— Ви, двоє, — тихо сказав Оберон. — Сказати, чим вам зобов’язане Королівство? Не скажу, ви самі знаєте. Сказати,