Ростислав Феодосійович Самбук - Ювелір з вулиці Капуцинів

зустрів його люб’язною посмішкою. Заремба перебрав мало не всі плащі у магазині, поміряв два чи три. Вилаяв продавця за поганий вибір і, наче ненароком штовхнувши агента, який також “цікавився” плащами, рушив далі. Він вирішив зайти у три-чотири магазини, аби коротка й така потрібна зустріч з Фостяком стала для гестапівців одним з кількох однакових і зовні нецікавих епізодів…

У третьому магазині плащів не було, і Євген Степанович приміряв легке літнє пальто. Він так прискіпливо оглядав пальта, що хазяїн, прийнявши його за справжнього покупця, був дуже розчарований, коли Заремба так нічого й не вибрав.

— Може, приміряєте оце? — з надією зупинив його, коли Євген Степанович уже рушив до виходу. — Чудовий матеріал, пан дякуватиме мені за таке файне пальто. Прошу пана, пшедвоєнний драп, а не якийсь ерзац…

Він так ретельно м’яв рукав пальта з дешевенького ерзацу, що Заремба згодився приміряти. Навіть хазяїн посміхнувся, побачивши незграбну фігуру у куцому пальті. Та не розгубився:

— Прошу пана завітати до нас о цій порі завтра… Спеціально для пана буде люксусовий вибір пальт і плащів… — брехав, проводжаючи Зарембу до порога.

Через два будинки магазин Кремера. Фостяк вже з виразу обличчя Євгена Степановича зрозумів — щось трапилось, і стривожено метнувся назустріч.

— Спокійно! — зупинив його Заремба. — За мною йдуть… — ледь помітним жестом показав на агента, що переступив поріг.

Фостяк зорієнтувався відразу. Підморгнув помічникові, аби поговорив з гестапівцем, а сам уже клопотав навколо Євгена Степановича, навмисно голосно розпитуючи його:

— Пан хоче купити плащ чи пальто? Наша фірма, прошу пана, не спеціалізується на одязі, та, перепрошую, саме одержали на комісію. — Зняв з вішалки кілька плащів, розклав на прилавку. Скоса зиркнув на помічника, який, умовляючи агента купити годинника, відтер його мало не до вітрини. — То прошу приміряти…

Дзеркало було за кілька кроків. Фостяк вислизнув з-за прилавка, накинув Зарембі на плечі плащ.

— Кращого панові не знайти, — заливався, улесливо заглядаючи у вічі й крадькома стежачи за гестапівцем, — усе місто обійдете, а такого файного ніде не знайдете.

— Задовгий для мене, — голосно мовив Євген Степанович, — і тут плями…

— Де плями? — нахилився Фостяк. — То, прошу пана, не плями, а трохи зім’ялось.

Заремба придивився.

— А це не пляма? — сунув полу плаща мало не під ніс Фостякові.

Той вдав, що розглядає плащ. Заремба повернувся спиною до гестапівця.

— Негайно подзвоніть Кирилюкові, — прошепотів Євген Степанович. — Вони йшли за мною від тайника.

— І пан вважає, що це пляма? — підвищив голос Фостяк.

— Можливо, вони вже стежать за ними. Наказую: групі Кремера перейти на нелегальне становище. Вам також.

— Це не пляма, а плямочка, — закрутився навколо Фостяк. — Але ж матеріал, прошу пана!..

Заремба рішучим рухом скинув плащ. Фостяк на мить заплющив очі, даючи знати, що все зрозумів.

— Підсовуєте мотлох, — голосно буркнув Заремба. — Кращого нема?

Фостяк розвів руками.

Євген Степанович зазирнув ще до одного магазину. Там нарешті купив пальто і, перекинувши через плече, вийшов на площу перед оперним театром. Один з агентів сидів на лавочці, закрившись газетою; другий з нудьгуючим виглядом походжав поруч.

“Так, так… — почав розмірковувати Заремба. — Хіба що спробувати втекти від них на трамваї?”

Рушив до центру, де вулицю перетинала трамвайна колія. Єдиний шанс, — здалеку побачивши трамвай, випередити гестапівців і вскочити на ходу. Йшов, озираючись на дівчат і всім своїм виглядом показуючи, що нічим не збентежений. Йшов, відчуваючи свинцеву вагу тіла, знаючи, що востаннє крокує через своє місто, і все ж не вірячи цьому.

З-за рогу викотився маленький трамвайний вагончик. Заремба побіг, встиг схопитись за поруччя й скочити на підніжку. Трамвай, набираючи швидкість, завернув до вузенької вулички. Євген Степанович ще встиг побачити під деревами центрального бульвару сірий капелюх агента.

Заремба стояв на підніжці. Ноги задерев’яніли. Трамвай дзеленчав, натужно долаючи підйом.

…Сіра машина повільно наздоганяла трамвай. На передньому сидінні розвалився сивий агент. Відвернувся, не дивлячись на Зарембу. Навіть позіхнув.

Тепер уже не було жодного шансу. Ну що ж, він якомога дорожче продасть своє життя.

Остання зупинка — Крутий замок. Сірий “опель-капітан” став так, щоб одрізати шлях до парку. Заремба разом з іншими пасажирами попрямував до найближчих будинків. Навмисно спіткнувся, позирнув назад і побачив гестапівця, який переходив вулицю.

До першої брами залишилося ще з десяток метрів. Заремба пішов швидше, югнув до парадного. Сходи круто піднімались од самих дверей. Перестрибуючи через сходинки, вибіг на першу площадку. Позаду грюкнули двері. Притулився за виступом стіни: тепер у нього була зручна позиція — сходи темні, а біля входу падає світло з віконця над дверима.

Агент йшов обережно, тримаючи напоготові пістолет і прислухаючись. Зупинився, ковзнув поглядом по сходах. Внизу знов грюкнули двері. Сивий махнув рукою, покликавши товариша, рушив, тримаючись біля стіни.

Заремба підняв пістолет. Натиснув на гашетку, коли гестапівець переступив через останню сходинку. Пострілу не почув, лише побачив, як падає довге тіло.

Другий агент гайнув до виходу. Куля наздогнала і його. Впав на порозі, головою на вулицю, не даючи дверям причинитись.

На сходах біля тіла сивого гестапівця лежав пістолет. “Ще сім пострілів”, — подумав Євген Степанович. За три стрибки опинився на сходах, схопив важкий парабелум. Коли вже біг назад, почув постріл — куля обпекла руку біля ліктя.

Чверть години панувала тиша, лише порипували на вітрі двері. Потім під’їхала машина. Через відчинені двері різанули автоматною чергою. Постаті в чорному заметушились у парадному. Заремба стріляв, рахуючи постріли. Три… п’ять… сім… Уже кілька есесівців лежало на сходах. Раптом щось тупо вдарило його у скроню. Євген Степанович хотів ще раз вистрілити, та не зміг підняти руку. Він схопився за поруччя, не втримався і впав на сходи.

Касета, загорнута у чорний папір, пекла Кирилюкові шкіру. Він часто обмацував її, наче хотів упевнитись, що вона нікуди не зникла із внутрішньої кишені піджака.

Петро нетерпеливо міряв кімнату широкими кроками. Залишалося півгодини — о дванадцятій прийде Катруся. Дівчина перекаже Зарембі, що вони з Галкіним невідкладно виїхали до Дорошенка. Там Федько викличе центр, щоб за дорогоцінною плівкою прислали літак. Можна було б передати касету через зв’язкового, але ж тоді вона затримається на кілька днів, а тут кожна година дорога…

Коли не треба, то час минає швидко, а зараз навіть секундна стрілка ледь повзе. Петро визирнув у вікно. Галкін підняв капот “мерседеса”, щось підтягує. Чудовий характер у Федька: хоч грім над головою, йому бай дуже…

Постукав пальцями по склу, згадав, як уважно рахував Рехан гроші, посміхнувся. Добре, що він вирвав у Руді розписку, — тепер секретар кревно зацікавлений у тому, аби