Микола Петрович Трублаїні - Глибинний шлях

— А так, як бачите, — усміхаючись, відказав він.

— Це ваше місце?

— Звичайно, моє, коли я тут.

— Ні, дозвольте… Від’їжджаючи з Тихоокеанська, ми ждали четвертого пасажира.

— Ну, так. це моє місце. Я його забронював.

— Так чому ж ніхто з нас не бачив вас у Тихоокеанську?

— Бо мене там не було. Лише півгодини тому я сів у ваш поїзд.

— Але ж ми ніде не зупинялися!

— А навіщо зупинятися? Це ж експрес прямого сполучення, він не повинен ніде зупинятися до самої Москви.

Одним словом, інженер пояснив, що провадяться досліди з посадкою і висадкою пасажирів на повному ходу поїзда. Кротов брав участь у цих дослідах. Він розповів, як на станціях спеціальні вагони з пасажирами вирушають паралельно головній колії, набирають швидкості, що дорівнює швидкості поїзда, і, зрівнявшись з поїздом, прикріплюються до заднього вагона. Тоді пасажири з того спеціального вагона переходять у поїзд, а кому треба висідати, йдуть до цього вагона. Вагон відчіплюється, продовжує рухатися самостійно і зупиняється на ближчій станції, щоб потім повернутися назад з поїздом протилежного напрямку.

— Чому ж досі мені ніхто не говорив про ці досліди? — спитав я, відчуваючи досаду, що не потрапив в експрес таким оригінальним способом.

— По-перше, це свідчить про те, що ви погано обізнані із службою руху, а по-друге, що служба руху дуже скромна і ніколи не рекламує своїх задумів.

— Про це навіть ніколи не згадували на засіданнях Ради будівництва.

— Там багато чого не згадували.

— Наприклад, чого ж іще?

— Там майже не обговорювалась організація, скажімо, експлуатації тунелю…

Облишивши суперечки, я попросив Кротова розповісти про досліди, в яких він брав участь, і, витягши блокнот та олівець, постарався коротенько занотувати його оповідання.

Інженер зліз з полиці і сів поруч мене. Тарас і Набокін міцно спали, і ми не будили їх.

Я вже згадував, що, починаючи з першої зустрічі з Кротовим ще за кордоном, у мене залишилося найкраще враження від нього. Це була людина спокійна, розумна, трохи флегматична, але здатна діяти швидко й рішуче. Розмова з ним завжди цікава. Тепер нам приємно було перебирати те, що відбувалось на будівництві Глибинного шляху останні роки. Спільна робота, спільні спомини — що може міцніше зв’язати людей між собою.

— Слухайте, друже, — звернувся я до Кротова. — Ось будівництво цього велетенського підземного шляху закінчено. Ми їдемо з вами у першому поїзді прямого сполучення. Боротьба за Глибинний шлях стала вже історією. Ви пригадуєте конфлікт між Макаренком і майже цілим колективом будівників? Мені й досі незрозуміло, чому вийшов переможцем Макаренко. Зокрема, чому Саклатвала раптом став захисником герметичності тунелю.

Інженер, слухаючи мене, дивився дуже іуважно й серйозно, але здавалося, що за тією серйозністю криється іронія.

— Ви знаєте, — сказав він, — що я завжди був прихильником герметизації тунелю. Насамперед мені, як спеціалістові пневматичних і вентиляційних установок, імпонували колосальні масштаби цього господарства на Глибинному шляху. По-друге, я розумів доцільність тих витрат, проти яких майже всі заперечували. По-третє, познайомившись з Макаренком, спостерігаючи його роботу, я незабаром прийшов до висновку, що це людина, яка’ знає, чого хоче, хоч і не завжди викладає це зрозуміло для інших. Правда, спочатку це не було для мене ясно. Здавалося, що Макаренком керує лише інтуїція. Але коли я впевнився, що це за людина, яка хоч не одразу розкриває свої плани, але сповнена цілеспрямованості, я цілковито став на його бік.

— Чому ж це все було ясно тільки для вас, так би мовити, для рядового інженера, і темним для академіків та професорів? Пам’ятаєте, як вони виступали в Іркутську на засіданні Ради будівництва? Нарешті, чому Самборський раптом змінив свої погляди? Що його переконало?

Власне, підозра щодо причин зміни поглядів Самборського у мене була. Я зв’язував це з тією телеграмою, яку свого часу Макаренко одержав на Найглибшій шахті, та розмовою інженерів, яку спостерігав через вікно. Але ділитися цими спостереженнями з Кротовим не хотів.

— Щодо «рядового» інженера, то це, мабуть, свідчить про те, що він не рядовий, — сміючись, відповів Кротов. — Даруйте за таку самовпевненість. А щодо Самборського, то це означає, що він врешті зрозумів помилковість свого погляду і, як людина чесна, принципова, тепер робить все, щоб згладити ту шкоду, якої наробив своїми попередніми виступами.

Кротов явно не хотів бути одвертим і дипломатично викручувався. Не міг я повірити, що він нічого не знає про ту розмову Макаренка із Самборським, бо Кротов був з обома інженерами в прекрасних взаєминах, і тепер скрізь про нього говорили як про третього найближчого помічника Саклатвали. Тому, відчуваючи образу на небажання поділитися зі мною таємницею, я припинив розмову на цю тему і перейшов на інше, спитавши, чи не чув він чого про Ліду Шелемеху.

Треба сказати, що я не бачив Ліди з того часу, як її відвезли літаком з Найглибшої до Іркутська, де Барабаш хотів скликати консиліум. Знав, що відтіля її перевезли до лікарні під Москвою, де Барабаш перед тим провадив якісь досліди. Операції дівчині не робили, а лікували іншими методами. Спогади про неї викликали в мене гнітючій настрій. Надзвичайно боляче, коли ждеш нещастя і не в силі запобігти йому.

Кротов розповів про те, що він чув про Ліду від Аркадія Михайловича. Старий ботанік регулярно листувався з Барабашем та з самою Лідою і, звичайно, був обізнаний із становищем хворої докладніше, ніж будь-хто з наших знайомих на Глибинному шляху.

— Становище Лідії Дмитрівни не краще, — розповідав Кротов. — Її лікують за допомогою рентгену, застосовують радій і мезаторій, хоча Барабаш великої надії на це лікування не покладає. Дехто з лікарів пропонував хірургічне втручання, але він його категорично відхилив. Хвора досі думає, що в неї діабет, і настоює, щоб її перевезли на Кавказ. Проте зараз перевозити її ніяк не можна, їй потрібний абсолютний спокій. Правда, Аркадій Михайлович говорить, що з останніх листів, які він одержав бід неї, видно, ніби в неї закрадається підозра, що це не діабет, а щось інше. На щастя, вона далека від думки, що її хвороба така страшна. Барабаш все ж не втрачає надії. Різні медичні світила вже кілька разів вказували, коли настане кінець, але досі йому вдавалося цей момент відтягти. Власне, чия це заслуга, чи лікарів, чи організму хворої, важко сказати. Барабаш продовжує щось експериментувати, шукаючи препаратів, які зруйнували б ракову пухлину і не порушили здорову тканину тіла. Такі експерименти, як відомо, провадяться десятки років різними дослідниками, але поки що нічого втішного ми не маємо. Лідія Дмитрівна дуже схудла, ослабла і буває днями лежить напівнепритомна.