Микола Петрович Трублаїні - Глибинний шлях

супутник, що вже мав досвід поїздки у цьому поїзді, порадив про всяк випадок триматися за полицю.

— А то як рвоне з місця, ще заб’єтесь.

Але побоювання було даремне. Машиніст, мабуть, уже освоїв свою машину.

Рівно о п’ятій годині поїзд рушив надзвичайно тихо. Проте зараз же він почав набирати швидкість.

Я глянув на циферблат швидкоміра, що висів у купе. Стрілка показувала 39. Та ось стрілка пішла вгору: 56, 61, 73, 84… Останньою швидкістю поїзд мчав хвилин з п’ять. Проте машиніст невгавав, він знов почав збільшувати швидкість, і кінець кінцем вона досягла 121 кілометра. Тепер поїзд проходив кілометр за тридцять секунд, тобто швидкість його майже дорівнювала швидкості поганенького літака.

Само по собі це ще не було чимсь надзвичайним. Дослідні поїзди проходили вже й двісті кілометрів на годину, але з такою швидкістю вони їздили лише кілька хвилин. А тут не передбачалось жодної зупинки на протязі восьми тисяч кілометрів.

Пасажири чули тільки легкий шум, дзенькання та якесь потріскування. Іноді трохи гойдало. Це свідчило про деякі непомітні для ока нерівності в окремих місцях підземного шляху.

Тарас озирався навколо себе й щасливо посміхався.

Ми займали невеличке двоповерхове купе. М’які канапи й стіни. Підлога застелена товстим килимом. Навіть стеля була пружна. Все це мало забезпечувати від удару в разі раптової зупинки або прискореного гальмування.

У вагоні зберігалась рівна температура в двадцять градусів. Повітря було чисте, приємне, наче після нічної грози. Так діяла установка штучного клімату. Ні спеки, ні холоду, ні головного болю від важкого повітря ніхто не відчував.

Я знав, що відбувалося чимало дискусій з приводу побудови вагонів для поїздів на Глибинному шляху. Майже всі заперечували Макаренкові, коли він запропонував герметичні вагони з кондиційованим повітрям. Особливо гаряче заперечував проти них свого часу Самборський. Але несподівано він змінив свої погляди і став прихильником цих вагонів, як і взагалі всього того, що пропонував Макаренко.

В Сполучених Штатах Америки вже давно на залізницях ходили вагони із штучним кліматом. Але вагони на Глибинному шляху були зовсім іншої конструкції. їх стіни, підлога і дах мали спеціальну ізоляцію, чого не було в американських вагонах. Кондиційоване повітря не йшло прямо в устаткування для кондиціювання, а зберігалося під великим тиском в спеціальних стальних балонах. Саме тому ці вагони коштували дуже дорого. їх вартість обчислювалась втричі більш від вартості вагонів американського типу. Але Макаренко, обстоюючи свої вагони, доводив, що на випадок обвалу або появи в тунелі отруйних газів пасажири, цілком ізольовані від зовнішнього світу, зможуть прожити більше тижня. Правда, переважна більшість інженерів не погоджувалися з Макаренком і вважали це марнотратством.

Врешті переміг Макаренко, бо його активно підтримував Саклатвала, а останнє слово було за академіком, якому уряд надав широкі повноваження.

В кожному купе були краники, якими пасажири могли регулювати температуру повітря в досить широких межах. Тарас не міг відмовити собі в тому, щоб не побавитися цим краником. За півгодини він встиг нас заморозити, а потім влаштувати баню. Нарешті ми спільними силами відрегулювали температуру.

Тут же в купе знаходилась дошка з циферблатами, які показували швидкість і місцеперебування поїзда, а також різні лампочки, дзвоники, полички для книг, шахів, радіоприймач з навушниками і навіть маленький телевізор. Ми детально оглянули приміщення.

Години через дві після відходу поїзда почувся стук у двері, і до нас зайшла дівчина в білому халаті.

— Може, цікавитесь легкою закускою або якимись напоями? — спитала вона.

— Мені б не легку, — відповів Набокін, — а більш ґрунтовну.

— Тоді прошу до ресторану.

— А як туди пройти? — спитав Тарас.

— Ваш супутник добре знає дорогу, — відповіла дівчина й посміхнулась до Набокіна, якого, очевидно, бачила не вперше.

— А ми й забули, що ви старожил, — сказав я, теж звертаючись до нього.

— Тоді підемо до ресторану? — спитав Набокін.

Ми не заперечували.

Набокін подзвонив по телефону в ресторан і спитав, чи є вільні місця. Нас запросили туди.

— Ходімо, — сказав наш провідник і вивів нас у коридор, а потім у тамбур.

Двері скрізь зачинялися герметично, а на переході з вагона до вагона було спеціальне обладнання.

Через вісім вагонів ми попали в клуб. Тут було ще мало пасажирів: один куток зайняли аматори шахів та доміно, а в другому влаштувалося кілька друзів, коротаючи час приємною розмовою.

За вагоном-клубом ішов вагон-ресторан. Трохи ширший і значно довший, ніж звичайні залізничні вагони-ресторани, він увесь був заллятий електрикою і нагадував оранжерею, — стільки там стояло квітів та пальм. Тарас зауважив, що це, мабуть, вплив ботанічних ідей Аркадія Михайловича. На столах стояли сифони з дарасуном, вази з фруктами, цукерками й тістечками.

Меню складалося з двадцяти восьми страв.

Тільки подали першу страву, як підійшов метрдотель і сказав, що Тараса й мене викликають до радіотелефону. Ми поспішили до будки в кінці вагона. Узявши телефонні трубки, ми змогли разом провадити розмову.

— Ви слухаєте? — почулося запитання.

— Так.

— Зараз будете розмовляти. За мить гукнув знайомий голос:

— Тарасе! Тарасе!

Той голос належав Аркадію Михайловичу.

— Я ЯІ — обізвався Тарас. — Ви відкіля говорите?

— З поїзда номер два. Москва — Тихоокеанськ. Олекса Мартинович там? Поздоровляю з перемогою тихоокеанців. Передайте в Москві привіт від мене. Там вас жде Черняк. Він влаштовує з нагоди вашого прибуття збори старих друзів. На жаль, я не зможу на них бути.

— Мені ждати вас у Москві чи повертатися до Тихоокеанська? — спитав Тарас.

— Приїжджай на плантації Верхнього озера. Там ми з тобою попрощаємось, бо ти й так уже запізнюєшся до школи.

— Аркадію Михайловичу! — гукнув я. — Ви вже обідали?

— Учора обідав, а сьогодні збираюсь снідати.

— Пробачте, я забув, що у нас різний час. Ну, а ви передавайте привіт Тихоокеанську, з яким ми щойно розпрощалися.

Розмову довелось закінчити, бо знайшлося чимало охочих поговорити з своїми друзями та знайомими.

Ми добре пообідали, послухали музику, зіграли в клубі в більярд і, повернувшись до свого купе, лягли спати. Я одразу ж заснув. Снилися різні пригоди, безліч квітів, освітлені сонцем підземні вокзали і солярій Аркадія Михайловича на вулиці Червоних ботаніків.

А поїзд мчав, не спиняючись і не зменшуючи швидкості. Не знаю, скільки я спав, але коли прокинувся, то побачив над собою чиїсь ноги, що звисали з полиці. То був четвертий пасажир.

«Відкіля він узявся? — подумав я. — Адже поїзд не спинявся, і він не міг сісти на якійсь станції».

Зацікавлений новим супутником, я висунувся і глянув угору. Уявіть, як приємно був я здивований, коли побачив там інженера Кротова.

3. ДОСЛІДИ КРОТОВА

— Як ви тут опинились? — дивуючись, спитав я